Завантажити

— А чому маю не казати, коли горю вогнем?
— Ніби не видиш: я ще не дозріла до злюбу.
— Ти так вважаєш?
— Стариня так вважає.
— І всього?
— Стариня каже... — насмілилася повідати йому, та одразу ж і стямилася: чи то ж можна? — Каже, не раніш Купали.
— Ов! Ну, а ти? Ти що скажеш?
Голівонько бідна! Чого він хоче від неї, цей Божейко? Чи ж то мало сказала?
— Стариня правдиво мислить: злюб беруть лиш тоді, коли мають на нього благословення Лади.
— Гадаєш, Лада не дасть його? Невже не відаєш: згорю до Купали.
— Таж стариня... Мамця, правда, обіцяли на Ярила пустити між люд, аби шукала вже собі лада.
— На Ярила?
— Атож.
— Най буде так: викраду тебе і візьму з тобою злюб на Ярила. Та до того виходь. Вийдеш?
— Ба ні, — замахала руками. — Пощо маю робити так, супроти волі старині? Ні і ні! — позадкувала, далі обернулася й подалася мерщій туди, де жила подруга.
— То я прибуду на Ярила! — благав бодай щось, аби не лишитися без нічого.
Проте Миловида не відгукнулася, чи то не почула, чи не захотіла, щоб люд випальський чув, як зголошуватиметься ждати на нього.
Нарешті сталося воно, її сподіване. Удень капало безперестану з крівлі і вночі капає. Через те й не спиться Миловиді. Лежить горілиць, дослухається до голосного хлюпання за вікном й усміхається сама собі. Бо таки радісно: луснули десь Морозкові вериги. Присяйбіг, луснули й пустили з далекого Вираю, з острова Буяна теплі вітри. А вже вітри здолають і поженуть у трин-тарари холоднечу, поруйнують зимові споруди на землі, позбудеться мучителів-вериг і забуяє квітом та зелом розкута земля. А то правдива прикмета передліття. Найправдивіша!
— Бабцю, — надумується Миловида й кличе стару господиню, свою постійну бесідницю, надто пізніми вечорами. — Чулись-те, бабцю!
— Чо тобі?
— Навчіть свою внуцю бути господинею.
— Вчись, хто тобі не дає.
— Та ви ж, мамця й не даєте.
— Схаменися, дівко. Звідки взяла таке?
— Бо ховаєтесь від мене з усім, що є від звичаю родового.
— Таке скажеш. Чом би ховалися, та ще зі звичаями?
— Хіба я знаю? Коли закладали нову оселю й носили туди щось поночі, шепталися поміж себе, мені ж, малечі, ні слова. Чом так? Чужі вам?
— Ба ні, не чужі, — малі. А малим не все можна знати.
— Мені вже можна.
Бабця дрібно і втішно сміється з темряви.
— Глядіть на неї, яка прудка. Коли виростеш, тоді й скажуть.
— Ніби не виросла вже. Глядіть. — Бере бабцю за руку, торкається нею тугих, випнутих під тунікою персів. — Хіба не дівка!
Стара німує бентежачись, а Миловидка користується тим і своєї править:
— Я маю вже лада, бабцю. Такий втішний та ладний, такий ліпотний, що й ну! Казали татуньо, в літі, а то й на передлітті візьму з ним злюб.
— За язика вкусися, дівчино!
— Чом так?
— Малі то солодощі, злюбне життя. Пожий, поки молода та зелена, при татові, мамі, пізнай вільготність молодечу, а вже як пізнаєш її, то й підеш собі. Дівка ти он яка пишна та гожа, на татовім подвір'ї не засидишся.
— А як...
— Що — як?
— Коли ж я не можу без нього. Сниться мені, бабцю, — поривається до старої й міцно обіймає її. —Сниться і видиться. Такий рідний уже і такий солоденький мені, що йой!
Стара пані, певно, не знає, що сказати внуці своїй. Через те відмовчується та гладить її, гладить та відмовчується. “Це Лада в ній заговорила, —думає тим часом. —А все ж як рано. Боженьку, як рано!”
— Не давай волі серцю, дитя наше миле. Чуєш, не давай. Лада вподобала тебе, може, зробила навіть своєю обраницею за щирість серця та ліпоту тілесну. А ти не піддавайся спокусі, стань вище за спокусу. Злюб із милим — солодка ягода, та всього лиш на час. Далі піде клопіт, підуть зморні та чорні дні. Нащо вони в такому віці? Кажу ж, потішся розкішшю, волею при татові, мамі, наберись розуму, сили, а тоді вже й обирай собі, кого хочеш.
— Де наберусь розуму, коли ви ховаєтеся від мене?
— А ти, боже, як своєї та й своєї. Скажу вже, коли така цікава. Шепталися й ховались, бо йшли закладати нове житло, а те роблять таємно від усіх. В людях, щоб знала, більше злого духу, аніж будь-де. Тому й ховалися від них.
Бабця лягла зручніше і тихо, аби ніхто не чув, заходилася розповідати внуці, що і як.
Рід міцний там, де міцний покон. Бо покон — теж щоб знала — дотримання чеснот старині — вітця, діда, прадіда. А вони, йдучи від нас, хочуть, аби жили родом і пильнували чесноти роду. Лише чесноти, більш нічого. Того колись хотіли, того нині хочуть і прісно хотітимуть. Бо предки не йдуть від нас назовсім, живуть у прадідівській (а коли споруджують нову, то і в новій) оселі й глядять, які з нас діти, внуки та правнуки: чесні чи не чесні, поштиві чи не поштиві, стоять на поконах роду чи зраджують їх. Бо немає гіршого зла над те зло, що його завдає зрада. Ось чому діди та прадіди не йдуть з прабатьківської оселі,

читати