Завантажити

сама побачиш, — веселіше, ніж досі, сказала стара. — А про те, чого можеш і не побачити, скажу. Не скупись на жертви вогню, охоронцеві свого роду. Вони завсігди мають бути щедрі, та найщедріші — в день повороту сонця на літо. То день народження бога Сварога, а в день народження Сварог, як і сини Сварожі, найщедріші. Посуд, в якому приноситимеш жертву, розбий, аби ним не скористався хтось інший, бо замість добра матимеш зло. Заслабне хтось — лікуй біля печі чи на печі, ближче до вогню. А щоб вогонь і зовсім поборов мор, усяку нечисть, що засіла в тілі, кинь у воду вугілля з огниська і дай напитися тої водиці слабому, усю і всяку хворість зніме. Коли ж ні, звернись до вищого божества — сонця, місяця, зірок. А ще знай: поріг — межа, по один бік від неї діє божество, по другий — ні. Отож не подавай, чуєш, анікому не подавай руки через поріг. За ним пенат-домовий не має вже сили, і хто знає, доброму чи злому подаєш ти руку, лихо чи благодать ведеш до оселі. А ще й таке маєш знати: в хижі твоїй, одразу за порогом, всякий, будь він навіть тать, стає під захист пената-домового, його ніхто не сміє чіпати. Пролити в оселі кров — найбільший злочин, як і піти з оселі, стати ізгоєм роду — теж.
Миловида лежала тиха й безгомінна, здавалось, і не дихала.
— Ти спиш, внуцю?
— Ой ні, думаю.
— Так багато наказала тобі?
— А таки багато. Йой, бабцю, чи знаєте, як багато!.. А ви, — заговорила по миттєвій тиші, — ви з дідунем теж підете на нове подвір'я?
— Ні, дитино. Ми в своїй халупі доживатимемо віку. Коли й підемо, то тільки для того, щоб допомогти новому родові Ярослава перенести до господи її охоронця — домового.
— Ходіть назовсім, бабцю.
— Коли помремо, прийдемо.
— Йой!
— Чого — йой! Так завжди було, так і буде. Дідуньо прийде на місце прадіда-домового, я — при дідуні. Оберігатимемо оселю нашу, дбатимемо про добробут у роді та в оселі.
Казала и не зраджувала себе ані голосом, ані неминучим, здавалося б, зітханням. Так ніби усе те мало статися не з нею і не з дідунем, а з кимось стороннім, ніби взагалі нічого не мало статися. Аж моторошно робилося дівчині. Не мовчати, питати ще? Однак про що? Та чи й личить таке питати?
Пливе у безвість невблаганна ніч, пливе й Миловида разом із ніччю, дідуневою хижею, лементом крапель, що падають та и падають із крівлі. Горнеться в дрімоту й ніжиться в дрімоті, а ніжачись, чує, як солодко їй від тих трелей, що витинає розбуджена раннім передліттям крапавиця. Це вже вона кличе її на ліси та доли. Одначе ж рано як? Най би станув сніг, стекла вода у Дністер, а тоді вже. Чи Миловидка не піде? Чи їй не хочеться всього того — і тепла, і простору, і зіллячка-клечаннячка на польових та лугових просторах? Ба хочеться. Бо дівка уже, бо чує, як шумить і грає в ній великий шум, той, що окрилює думку і споює солодощами серце.
“Лада говорить це в мені, —думає, долаючи дрімоту, — чи Божейкові зваби? Йой, те і друге, далебі. А що ж буде, коли здибаюся з обома там, на святі Ярила? Ано, що тоді буде? Таки дотримаю слова і лишусь вірною тому, що казала татові, чи спокушусь Божейковими звабами й піддамся іншому велінню — великому шуму?
Боги світлі та боги ясні! І солодко думати про це, і страшно. Як же то можна піддатися чиємусь велінню й піти? А мамця, а тато? А нова оселя? Так і полишить їх, не звідавши ні радощів воседля, ні втіхи від буття в новій оселі?”
V
Мамця завжди будили лагідно. Та сьогодні чи не найлагідніш. І сум, і жаль почула в їхнім голосі-благаннячку.
— Вставай, дитино.
— Уже час?
— Так, уже час. Дівоньки ось-ось зайдуть за тобою.
Не одразу розплющила очі й прочунялась. Тоді вже, як хлюпнула водою на себе, йойкнула з несподіванки і затремтіла вся. Яка вона студена, ця водиця, і яка живодайна. Геть усі жилки збудила, а серце тим паче.
— Я просила брата твого в других, Мстивоя, аби зайшов за тобою й беріг тебе там, на святі Ярила, — кажуть мамця, зливаючи. — Тож гляди, слухайся його і ні на крок од гурту, чула?
— Чула, мамцю. Чом не чути?
Вона зі всіма ладна погоджуватись сьогодні і на все згодна. А з мамцею і поготів. Бо вони тільки застерігають та наказують строго, насправді ж он які мудрі та солоденькі. Не злякалися тата, коли гримнули на їхнє сокоріння: “До Купали — зась!” І день, і два, і седмицю мовчали, аж поки не вишукалася слушна година, а в тій годині — татова добрість. Тоді й заговорили. Не наполягали і не сварилися, як то буває в інших, тихо та лагідно казали: “Пощо впираєшся, Ярославе? Миловидка не нанизала ще собі стільки літ, скільки має пальців на руках та ногах, одначе сам бачив: зустріла і вподобала молодця, а молодець — її. Засіли одне одному в тім'ї, запали в серце, то чом мають страждати нарізно, не бути певними, народжені для злюбу чи ні, будуть жити, мов голубів пара, чи розлетяться й не стануть ладом одне одному”.
“Рано, Купаво, —опиралися тато. — Кажу тобі: вельми рано, най і думати про це не сміє”.

читати