Завантажити

руку й каже: “Не в'язни до того бовдура, бо заробиш по писку”.
А все ж найбільше таких, що радіють святу, липнуть-голубляться одне з одним на цім велелюднім святі і тішаться, що вони щасливо поєднані Ладою, що їм, людоньки гожі, є за що дякувати Ладі. Бо живуть одною думкою, сміються одним сміхом і певні, усі втішені сьогодні величним із величних свят.
А ніч виснула та й виснула над землею Тиверською, над бурхливим і швидкоплинним Дністром. Пахнув передлітніми пахощами ліс, пахнуло поле, дихала розбуджена до життя земля. І ніхто не помітив, будучи споєний тими пахощами, святковими помислами та бажаннями, що поки їхні світлі та ясні боги спочивають чи омиваються десь за морями-океанами, на землі Тиверській діє інша сила — Чорнобог. І діє підступно. Десь аж звідтам, із чужкраю, наслала вона в цю землю татей при повній броні, а ті, знаючи звичаї сусідів, їхні споєні нині добром і націлені на добро серця, не забарились підкрастися до Випалу й обступити як городище, так і умиротворену святом та святковістю випальську юнь, що гуляла поза городищем.
Першими нагледіли татей ті, що пішли від вогнищ й утаємничилися далі від людей, та не одразу второпали, хто то і що то. Коли ж второпали та сполошилися, пізно було застерігати. Та й хто почув би їхні застереження, коли у полі за Випалом злітав і виснув при лісі веселий молодечий гомін, а ще веселіший сміх, рвалася під склепіння неба й виляскувала в небі безжурна людська радість. Тоді аж спинилися випальці й принишкли вражені, як обступили пригорок і їх на пригорку кінні таті з чужкраю й звеліли скорити перейняті святковим настроєм серця, а руки подати до пут і вериг.
— Не піддаваймось! — перший опам'ятався і крикнув на повні груди Мстивой. — Молодці, мужі! Беріть дрюки і захищайтеся!
Зчинився крик, галас, такий зичний і такий розпачливий, що, мабуть, не тільки Випал, світ почув його і пробудився від нього. Котрийсь із мужів чи молодців хапав дрюка й ставав супроти татей із дрюком, котрийсь повелівав дівкам та молодицям ховатися за мужів і не заважати. Та що дрюк супроти стріли та меча і що відчай супроти ратної сили? Хтось справді люто боронив себе, ладо своє, комусь пощастило скористатися тією борнею й вислизнути з гурту приречених за спини нападників чи пробитися крізь лави нападників. Одначе таких було небагато, та й не всіх рятувала темрява. Один затихав, стиснутий за горло петлею, інший — від несхибного удару стріли чи й меча.
VI
Гінці прибували та й прибували до Черна, і всі з пониззя.
— Біда, княже! — волали. — Ромеї вторглися в Тиверську землю. Налітають коршаками й палять оседки, людей, товар беруть у полон!
Вірити не хотілося, а вірити мусив. Це ж не один і не два прибігли й нагнали страху. Он скільки їх, вісників печалі. А проте чого біжать тільки з ближніх весей, городищ і все випадкові, ті, що втекли від нападників? Де ж вісті і вісники з обводів землі Тиверської, від тих, що мали б прибути першими й сказати, які ромеї, скільки ромеїв? Тільки ласі на поживу таті чи палатійське військо імператора?
Ширити, не розібравшись, ці тривожні вісті не випадало, проте й не ширити їх не міг. Давно дав вижу по окрузі димом, поскакали й гінці. Тим весям, що горнуться до городка Дикуші, велено зібратися в тисячі і йти серединою землі на пониззя, тим, що стоять ближче до Пруту, сказано те саме, хіба з тією одміною, що йти мають вздовж Пруту. Тисяцькі знають, чому так: одне, щоб не розминутися з супостатом і не дати йому проникнути на сівер непоміченим, а друге — аби самим не опинитися в тенетах. То вже там, у Подунав'ї, зійдуться, коли буде така потреба, і діятимуть купно. Поки що мають бути обачними і дуже.
З одним вагався і не відав, як вдіяти: слати вже гінця до князя Добрита яко старшого в землі Трояновій, звідомляти його про цю оказію а чи утриматися з своїм посланням. А сусіди, хоча б і уличі? Певно ж, мають знати, що сталося. Вони поруч, це лихо не тільки тиверські, і їхні оседки може зачепити своїм чорним крилом.
Так, уличі мають знати і негайно, тим паче, що це найпростіше — пошле гінця за Дністер, та й по всьому, далі самі понесуть вість від одної весі до іншої. А з гінцем до князя Добрита зачекає. До Волина й дулібів тоді лиш удасться, як напевно знатиме: це не татьба, це — війна.
Коні давно засідлані, і вої при броні. Он скільки зібралося їх. А то ж тільки з острога. З ближніх околій ще не прибули, з околій буде їх та й буде.
Поки збираються за стінами, на торжищі-місті, поки лаштуються в сотні, а сотні — в свою тисячу, князь Волот кличе воєводу, мужів ратних та думаючих на раду.
— Моє місце в поході, — почав стишено, однак доволі твердо. — Черн наш стольний лишаю на воєводу Вепра. Пильнуйте і дуже. Ромеї — підступні супостати, можуть затаїтися в дебрях чи яругах і з'явитися під стінами тоді, коли рать піде в Подунав'я. Отож залоги не послаблюю. Запріть ворота, наносіть на заборола каміння, наготуйте смоловарні й будьте завжди, кожної миті готові до

читати