Завантажити

А ще знамення: князь Добрит не легковажить тим, що спіткало Тивср, він дає їй надійну і достойну поміч. Та чи не найбільше потішили князя Волота (коли казати правду, і здивували) надіслані Добритом разом із Старком та його тисячами сли. Чомусь не подумав, геть із виду випустив, що з ромеями і з Юстиніаном, котрий стоїть на чолі ромеїв, можна стинатися і в такий спосіб. А Добрит на це чи не найбільше уповає. Ано, чи не найбільше, бо звелів очолити сольство самому Ідаричу, мужу думаючому із думаючих, знаному в землі Трояновій та й за її обводами не лише величавістю виду, а й умінням баяти людей красним словом, лишатися супокійним із супокійних навіть у найлютішій круговерті людських пристрастей.
— Княже, — сказали сли, сівши у Волотовім наметі. — Рада старійшин і князь землі Дулібської просили тебе вгамувати гнів, спричинений розбоєм, і не дати гордині мужа ратного взяти гору над здоровим глуздом мужа думаючого. Настане час, поквитаєшся з ромеями за вчинене. А поки що наступи на власний біль і примусь мовчати. Воїв, що прийшли зі Старком, і воїв, що є під твоєю рукою, велено тримати при Дунаю і являти раз по раз на очі ромеям, аби не так безпечно спали. Орудуватиме ними Старк. Ти ж, яко скривджений, ідеш із нами, антськими слами, до ромеїв і висловлюєш самому імператорові гнів за розбій, за порушення даної на хресті роти. Від того, що скаже імператор, і залежатиме, як діяти нам.
Волот не роздумував довго, одразу ж і доволі впевнено сказав: “Най буде так”. Лише пізніше, як заговорили про путь, якою хочуть правитись, насторожився і зваживсь заперечити.
— А коли вторгнення — діло рук когось із привідців ромейських когорт, що квартирують у Скіфії, Нижній Мізії чи Фракії? Вони ж усе зроблять, аби сольство наше не потрапило до імператора.
— Нас охороняє княжий знак.
— Що знак для татей? — обурювався князь Волот. — Хто почав із татьби, той татьбою і завершить. Раджу правитися до Константинополя не сухопуттю — морем.
Ідарич завагався.
— А князь тиверців має чим правитися таким морем?
— Яким це таким?
— Ну, і широким, і глибоким, і бурхливим.
— Море є море, по пояс ніде не буде. А правитися знайдеться на чому.
Мужі переглянулися між собою, зрештою обмінялися словом-другим та на тому й стали. Пливти не обов'язково сьогодні. Поки доберуться до Черна, поки налаштуються в путь — теплінь і зовсім запанує в землі Тиверській, скресне й спливе до моря лід. А їм аби льоду не було на Дністрі, у морі його і поготів не буде.
Усі приготування до походу переклав у Черні на кормчого та стольника. Один спішно лаштував лодію, другий — подарунки для імператора та імператриці, для тих, через кого треба буде добитися побачення з імператором. Сам же Волот клопотався тим часом поселянами, що лишилися без крівлі: слав гінців до старійшин общин з речницями від себе, старався витлумачити як мужам своїм, так і старійшинам, що заподіяне пониззю лихо є лихом усієї землі; отож хай не зволікають і не відпираються тим, що їм, сіверянам, вистачає свого клопоту: на поле прийшла передлітня теплінь, а з теплінню ролейні турботи. Повинність ця стосується всіх, її мусить виконати кожен.
Знав: тиверський люд щирий серцем і на клич його відгукнеться дружно. А все ж клопотався, не присідав удень, не мав перепочинку й поночі.
— Ти йдеш до ромеїв? — зустріла якось і неприховано тривожно глянула на свого мужа і князя Малка.
— Ніби не чула?
— Чула, та не від тебе.
Дивився на неї і мовчав. Чи то ж справді так? Всім, виходить, казав, куди правиться, чого правиться, а їй — ні?
— Маю йти, Малко, — мовив вибачливо і неприховано чуло. — Великого лиха завдали нам ромеї і ще більшого завдадуть, коли не піду із сольством до імператора.
Слухала уважно і думио, ба навіть співчутливо. Зрештою зітхнула важко і прихилилася до плеча.
— Най помагають тобі боги у заходах твоїх. Коли ж вирушаєш? — підвела голову.
— Як тільки лодія стане під вітрило.
Знову зітхнула і вже потім мовила:
— Хоч цеї ночі прийди та спочинь перед плаванням. І моєму серцю полиш бодай якусь сподіванку, а з сподіванкою — спокій.
Не втрималась-таки, поскаржилася. Воно, коли по щирості, то скаржитися їй є на що. Не княжі турботи змушують Волота забувати, є в теремі Малка чи немає Малки. Холодний він до своєї жони і давно, здається, з тих самих літ, як почала винагороджувати дівками. В молоді літа, щоправда, тільки кривився, ковтаючи її кислиці, та хмурився по кілька седмиць. З часом все ж одходив серцем, пригортав Малку і вірив: вони молоді, матимуть ще і дівок, і молодців, тих синів-соколів, що стануть підпорою вітцеві-князю, а тим уже й землі, що під рукою князя. А то ж як! Уділ князів — брані із супостатом, походи й січі, коли не постійні, то вельми часті. Чи один Богданко може бути надійною підпорою в тих січах? Що коли один із них — вітець чи син — поляже на полі брані? А то й обидва!
Волів не думати про те, зректись невтішних

читати