Завантажити

спинилися.
Вони піймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.
— Назад! Може, вспєїм вискочить! — крикнув Ярош.
І всі троє повернули назад і побігли скільки сили. Не перебігли й половини яру, аж перед ними зачорніло кільки верхівців і людських постатів пішо. Це двоє ночліжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кіньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, і вернулися до яру. До їх тим часом надбігло кільки чоловіка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.
Не сподіваючися того, коноводи так і наскочили на їх у темряві.
— Бий! Бий! Вони! — загукано враз, і кілька кийків гупнуло по плечах і по руках коноводам. Вони відскочили назад, повернулись і, як захоплені в суточках звірі, не знаючи вже з одчаю, що робити, побігли від ворогів знов туди, в кам'яний куток яру.
Тепер селяни були певні, що вони від них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камінь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стінами. Звідти вже не вискочиш.
Галасуючи, побігли всі слідом за коноводами.
А ті вскочили знов у ту яму і постали нерухомо, щоб хоч передихнути.
— От коли так пропали! — промовив Лукаш.
— Ну, ти! Патякай! — визвіривсь на його Ярош. Хмари розійшлися, і з-за них визирнув місяць, осяваючи все навкруги. Втікачі були серед набитого дрібного й великого каміння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному місці, мало не біля самої стіни, каміння було наложене стовпом сажнів на півтора. Патрокл глянув на нього.
— Беріть каміння, накидайте, щоб можна було злізти на це! — скомандував він.
— Нащо? — спитав Лукаш.
— Стультусяка чортів! Бери швидше! — І він загріб своїми лапищами цілу купу каміння і потяг до стовпа, муруючи там немов східці. Лукаш допомагав йому.
Та тільки почали робити, а вже дйбляни набігли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:
— А, бісові шкуродери, попалися!..
Бігли просто на коноводів, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, він держав його в лівій руці, а в правій був напоготові залізний шворінь. І як селяни, з розгону набігши, були від нього за три-чотири ступні, він скрикнув, стрибнув наперед і вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловік ойкнув, захитався... Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбігли, але зараз же схаменулись.
— Дак ви так! — загукали розлютовані. — Бий їх! Бий на смерть!..
І вони кинулись знов з піднятими вгору кийками.
— А, падлюки, пси! — ревнув страшний Патроклів бас, і ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою і пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живіт, та так і сів на землю.
— Раз! — ревнув Патрокл. — А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбігти ще далі.
— Назад, каніси куцохвості, бо і ребра, й зуби вам сокрушу! — гукав Патрокл. — Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?
Ярош і собі жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:
— Бережись!
Ледве встигли заховатися за каміння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затріщали об кам'яні купи кийки, розкидаючи дрібне каміння, але шкоди коноводам не зробили ніякої.
— Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо, — гукав на своїх ворогів Патрокл.
Хмара знову набігла на місяць. Потемніло враз. Селянам стало зовсім не видко коноводів. Певні були, що ті не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподіваючись милосердя, боронитимуться до загину, і двох селян добре вже було вдарено камінням, а третій був увесь у крові після Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темряві, дак ще й гіршого добудеш.
— Побігти в село по рушницю та й постріляти їх, — радив хтось.
— Уцілиш у темряві!
— А хоч і вцілиш, дак на Сибір підеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.
— Дак підождемо до світу.
— А там село горить!
— То не з нашого краю.
— А там і до нас дійде, як не погасять.
— Вітру нема.
Нарешті наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на поміч покликав. Певні були, що пожежа до їх хат не дійде, і мали вартувати до ранку: повидно-му зручніше буде брати.
Ледве парубок побіг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.
— Чи ти ба! Знову кидають, чорти!
— Хай кидають, — сюди не сягнуть.
А каміння все гупало. Нікого, щоправда, не зачіпало, але все падало.
А це коїв Патрокл.
Поки ото мужики радилися, і коноводи не гаяли по-дурному часу і наскладали цілі східці вгору на кам'яний стовп.
— Ану, скоч, хлопче, на каміння, — звелів стиха Лукашеві Патрокл, —

читати