Завантажити

суддя спиняє її, кажучи, що вона може питати свідків через нього. Левантина не розуміє, змовкає і вже більше не питає нічого, а тим часом свідчить той хазяїн, де Роман на квартирі був, що бачив Левантину в Романа вранці, — либонь, вона в його й ночувала.
Якийсь присяжний питається в Левантини, чого вона опинилася тієї ночі в Диблях? Вона каже, що хотіла перестерегти про пожежу. — Почому ж вона про це знала? — Довідалась од Романа. — А чого вона була в Романа? — Вона червоніє й мовчить. Присяжні й судді певні, що вона все бреше.
Починає говорити прокурор. Йому легко обвинувачувати Романа Сиваша, бо видко його провини. Але як на його думку, то й Левантина не може бути не винною. Зіпсована, лінива дівчина покидає одних хазяїв, покидає других, охоча до того, щоб і чуже зайняти, вона знаходить собі такого ж коханця, як і сама, іде за ним слідком у город і хоч живе окремо, але раз у раз із ним бачиться, а нарешті й допомага йому в страшній злочинській події — запалити село, щоб покрасти коні. Що ж до її певнення, мовбито вона прибігла на село перестерегти про пожежу, то, знаючи все інше, ми можемо тільки дивуватися тій безсоромності, яка дозволяє їй так нахабно перекручувати правду. Видко цілковито зіпсовану душу, і не можна таку небезпечну громадянству людину лишити на волі, щоб вона не могла й далі шкодити людям. Не можна віддати наш безпорадний убогий народ на хижацтво цим ворогам людського добробуту. Палії й коноводи — це найбільші вороги нашому мужикові, і кому дороге його щастя, кому дорога мужицька кривава праця, той мусить обвинуватити не самого Романа, а й Левантину, бо скільки з погляду вона невинна й гарна, стільки вона злочинниця в душі. Через те він сподівається, що присяжні не дадуть ніякої пільги їм обом. Він говорить гарно, мальовничо, з запалом і сідає, вдоволений з себе, рахуючи сам собі, що коли присяжні послухаються його, то Сиваш піде на каторгу, а Левантина — на заслання в Сибір.
Встає оборонець. Він сам (думкою) замалим не цілком згоджувався з прокурором щодо провин обох обвинувачених, але має обороняти їх і говорити проти прокурора, то й говорить, силкуючись скористуватися з усього, з чого можна, щоб якось виправити тих, кого боронить.
Питають обвинувачених, чи не скажуть ще чого. Роман мовчить. Левантина говорить тільки:
— Я нічого не знаю... Я нічого не робила... — І змовкає плачучи.
Говорить довго найстарший суддя. Каже, що хоча Романа й помордовано, але за це винні відбудуть належну кару, а присяжних це мордування не повинно спиняти, коли б вони схотіли обвинуватити Романа: це мордування не єсть обвинуваченому кара, бо воно беззаконне, через те його не можна рахувати, його перед законом нема, а треба Сивашеві накинути кару законну.
Виходять присяжні, суд, з половини й публіки. Роман та Левантина зостаються там, де й були, і коло їх два солдати з шаблями.
Левантина сідає знеможена. Вона нічого не зрозуміла з усієї цієї судової справи. Розуміла тільки, що їх хочуть покарати. Але вона сиділа в тюрмі, і там уже їй розказано, що значить, коли присяжні візьмуть папери і підуть у свою хату.
Вона має ждати присуду.
Вона його дожидала вже п'ять місяців у тюрмі. П'ять довгих страшних місяців...
Тяжко відбувати кару навіть за зроблену провину. Ще тяжче відбувати її невинному. А надто тяжко, а страшно, як загин душі, відбувати її від людей за те, що схотів допомогти людям.
Левантина відбувала її за це.
Вона все життя відбувала кару.
Малою — як була попихачем-байстрючкою, ображу-ваною й кривдженою.
Дорослою сиротою — тиняючися по наймах, зазнаючи тяжкої роботи, бійки, лайки і того, що гірше за все це.
Коханкою — віддавши все тому, хто занапастив її.
А нарешті тепер — схотівши оборонити людей від ворожого заходу.
Це був кінець і вінець її земних пригод, найвища болюча нота в тужливій пісні її змученого життя.
Найвища і остання...
Гостро вдарив дзвоник.
Сповнилась світлиця людьми.
Ввійшли присяжні.
Вони обвинуватили Романа, а Левантину... Вони були добрі: всі, опріч одного, були певні, що вона винна, не може не бути винна, але пожаліли її, помилували...
Але що їй з того?
Вона вернулася до тюрми, щоб скинути рештантську одежу, і скоро дійшла до свого місця, що на йому промучилась, убиваючи своє тіло й душу п'ять місяців, упала і не могла встати. Занедужала тяжко і вже не звелась на ноги ніколи. Зінько, приїхавши по неї з села, не побачив навіть її могилки.
Умерла серед похмурих, огидних стін з гратами.
Ні один сонячний промінь не осяяв їй обличчя в час смертний.
Ні одна рідна щира рука не стиснула їй руки.
Над нею схилились тільки попсовані неволею й гріхом обличчя.
Це були обличчя таких безщасних, як і вона... хоч і не таких прекрасних і чистих душею.
Тихо, і тяжко, і сумно без міри затихала й затихла пісня покривдженого людського життя.
Без сонця затихла, і те, що творило ту

читати