Завантажити

чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.
Лукаш скочив.
— З аршин не стає.
— Дурниця! На каміння, бери, муруй там!.. Ні, не так! Ти, Яроше, подавай йому каміння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помітив нашої роботи.
І ото почалася киданина. Патрокл зовсім не силкувався влучати, та й не міг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко і було темно. Йому не того треба було: він кидав, аби ті знали, що вони в ямі, і думали, що вони тільки те й роблять, що каміння кидають. Швиргав і до кожного разу додавав словами:
— Оце тобі галушка у твій свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобі крашанка межи очі в лоб, — бодай тобі з його твої чортові сліпаки повилазили! Маєте ще, азинуси, ось!..
— Готово! — озвався Лукаш стиха.
— Нагору, братці!.. Та ждіть мене там, — я зараз. І, вхопивши дві здоровенні каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбіг у темряві ближче до своїх ворогів і кинув одну каменюку за другою. І, мабуть, когось улучив, бо серед селян крикнуло. Патрокл засміявся, мурчачи собі стиха:
— Що? До смаку припала? Ну, гризіть собі на здоров'я, цуцики слиняві! Не вискалюйте зубів, люпуси задрипані, бо не вкусите!
Мурмотав і вилазив нагору.
— Отамане!
— Тут.
— Гайда!
Але в цю мить хмари знову розірвалися і зрадливий місяць сяйнув на втікачів. Крик зчинився серед селян:
— Тікають! Тікають! Лови!..
Полем затупотіло три пари моторних ніг, а слідом за втікачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.
VI
Стручисі не спалося. То думки всякі розганяли сон, то блохи напосідалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловіка, сердячись, що він так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скільки в їх хліба на цей рік буде, і скільки полотна витчеться з того прядива, що натіпала, і догадувалася, яке теля приведе її влюблениця Лиска. Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою, і вона жаліла, що не встигла усього їй виказати... Саме на цьому у дворі загавкала собака.
«Чого це Шарка гавкає? — подумала Стручиха. — Вона по-дурному ніколи не гавкає».
Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разів на ніч, аби зачула, що десь озвалися собаки, та Стручисі кортіло збудити чоловіка, і вона почала штовхати його в бік:
— Мусію! Мусію!.. Чи ти чуєш?
Мусій нічого не чув і через те не озивався. Це вже зовсім розсердило Стручиху. Вона торсонула його так, що мусив почути.
— Одчепись, Охріме, не займай мене! — пробубонів спросоння Струк.
— Який я тобі Охрім? Уставай, бісова сонюго! Чи не чуєш хіба, як Шарка гавкає? — І вона так його стусонула в ребра, що він аж схопився.
— Га? шо? шо там таке?
— Шарка гавкає.
— Шо?
— Шарка гавкає, я тобі кажу.
— Гавкає, кажеш?
— Аж заливається.
— Добра собака!.. Нехай же гавкає, спасибі їй!.. І впав сонний.
— Це мені лихо, а не чоловік! Тільки б спав, а нема того, щоб свого добра доглянути! Це не хазяїн, а якась колода, якась сплюга опівнічна!.. Та його й ломакою не зведеш, як розіспиться!..
А Шарка тим часом гавкала дужче, і Стручиха вже й справді починала цікавитися нею. Не діждавшися Мусія, вона, як була боса й роздягнена, так і вискочила з хати.
У дворі не було нікого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще дужче і побігла до перелазу на тік. Стручиха й собі за нею. Шарка зіп'ялася на перелаз і гавкала туди.
Стручиха зазирнула на тік. І там нікого. Скирти хліба чорніли серед току, як і попереду, за їми клуня витикалася своїм верхом. І відразу Стручисі здалося, що там з-за скиртів, коло клуні, чи що, блиснув якийсь огник... Сірник, може, хто засвітив абощо...
«Злодії хліб крадуть», — подумала жінка і прожогом ускочила в хату.
— Уставай, проклятий лежню! Злодії... — Вона вхопила чоловіка за ноги і в один мент істягла його мало не зовсім з полу. Він ураз прокинувся з такої несподіванки:
— Тю, дурна! Чого ти?
— Злодії хліб крадуть.
— Ну?! — Він так і похолов.
— Чого став? Біжи швидше!
Вони вискочили вдвох з хати і кинулися до перелазу.
Замісто злодіїв вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було, як він вибивався з-під стріхи і червоними пасмами біг по солом'яній клуні.
— Рятуйте, люди добрі!.. Пожежа!.. — крикнув Струк і кинувся на тік. Але зараз же заплутався у якийсь хмиз і впав. Устаючи, він чув, як його жінка гукала вже в Сивашевому дворі: «Рятуйте!» — і грюкала в вікно, аж шибки бряжчали. Потім побігла вулицею, стукаючи в вікна і кричачи: «Рятуйте!.. Горимо!.. Рятуйте!..»
Струк тим часом підбіг до клуні. Увесь задній ріг її вже горів, палахкаючи полум'ям та димом. Уже аж підбігши до полум'я, Струк зрозумів, що не може нічого зробити, бо прибіг з порожніми руками. Метнувся назад по воду. Вхопив у хаті відро, збудив дочку й наймичку, що спали в сінях.
Тим часом Денис та Зінько, прокинувшися від Стру-чишиного грюкоту й крику, повискакували з хати. Зирнувши

читати