Завантажити

зійшла знову на шлях. Це було трохи далі, але ж байрак був їй ще страшніший за ліс.
Ноги починали дуже боліти, але вона не сміла спинитися. Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скільки ще їй зосталося? Верстов чотири?
Ішла... Щось замріло ліворуч. Оце ж і байрак під Диблями. Ще верства — і вона в селі.
Що це?
Темне осіннє небо зажевріло з краю — там, над селом. Це місяць зіходить? Еге, мабуть, місяць... Так ні ж бо, місяць не звідтіля сходить... Усе більше й більше... Вогняні пасма вибиваються угору, стріляють по небу. Пожежа!..
Левантина скрикнула як несамовита і побігла назустріч страшному червоному проміттю.
V
Ярош таки трохи боявся тієї штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такі злі на коноводів і так їх пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патроклові Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблів, був страшенно веселий, смішив товаришів своїми жартами й лайками і все зачіпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всі його вигадки. Поділилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в однім гурті сіли в ярку, чигаючи на троє коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався біля млина, взявши на свій пай пару Середенко-вих. Роман, підпаливши, повинен був зараз же тікати в город.
Трьом у яру було дуже добре сидіти, бо не видно було їх нікому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня і звідки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман і не дозволяв розмовляти, але в голові в Патрокла ще гуло від горілухи, то й язик у його ніяк не хотів одпочивати, а все шепотів до Лукаша. Той пирхав зо сміху, а розлютований Ярош нарешті не витримав:
— От как дам шворінем по голові, то ти швидко замовкнеш! — прошепотів він, штовхнувши тим шворнем парубка в бік.
Тоді обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсігди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довіку згадуватимеш.
Усі сиділи мовчки, втупивши очі в той бік, звідкіля дожидались ознаки.
Сидячи так довгенько, помітили, що їм стало видко далекі верби на почервонілому небі. І незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат і дерев. Скрізь по селу загаласували, забігали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, і тільки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозуміли, що-люди з близьких до краю вулиць уже побігли на пожежу.
— Ану лиш! — промовив тихо Ярош. — Та швидко!..
Мало не біжачи, перейшли невеликий клапоть вигону від яру до перших хат. По лівій перії третя хата скраю — Панас Гаман.
Швидко й мовчки ввійшли в покинуті відчиненими ворота, вступили в двір. Велика повітка з кіньми була перед ними. В дворі нікого не було, тільки собака вискочила з-під хати і кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Він убив її за одним махом, розбивши їй голову шворнем. За одну хвилину він своєю дужою рукою, заложивши за прибої шворінь, одірвав їх, і кінниця відчинилася. Лукаш із Патроклом убігли всередину і недовго барилися, вивівши троє коней. Скочили на їх і були всі вже за ворітьми.
— Ану, припусти! — сказав отаман.
Але в цю мить сталося несподіване.
Четверо людей в'їздило верхи з поля в вулицю. Це ночліжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село.
— Хто їде? — гукнув передній.
Ярош ударив свого коня і три злодії мовчки проскочили проз ночліжан. Ті не відразу розібрали, що це, а зрозумівши, погнали за їми слідом, гукаючи:
— Лови!.. Злодії!.. Коноводи!..
Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Коні бігли з усієї сили. Але видко було, що в ночліжан коні кращі чи не такі потомлені. Вони насідали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна річ утікати. Треба було іншим робом рятуватися.
— Пускай коні!.. Самі — в яр! — крикнув до товаришів.
Саме добігли до яру. Стрибнули на одчай душі додолу. Коні порснули в поле, а за ними й ночліжани.
Троє коноводів попадали на землю трохи не під копита коням, та, на їх щастя, тільки Лукаша зачепив кінь заднім копитом. Попадали саме над краєм i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на дні і зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цілі, нічого не поламали собі.
— Яром дальше! — звелів Ярош.
Побігли яром і думали, біжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробігши чимало, почули, що в їх під ногами вже не земля, а каміння. Яр нижчав, глибшав, і враз вони опинилися в якійсь кам'яній ямі, а перед ними стрімко й високо, як кручі, стояли кам'яні стіни глибокого яру, і ніде не було виходу.
Задихані втікачі

читати