Завантажити

вмовитись, щоб хлопці були готові.
Він пішов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жінка, куди пішов. Роман зазирнув до чайної, — і там його не знайшов. І де він у чорта подівся?
Роман пішов блукати по городу по всяких закутках, де міг зустріти Яроша. Ніхто ніде його не бачив...
А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пізнього обіду. Щось її нарешті збудило. Розплющила очі, глянула на хату і спершу не могла зрозуміти, де вона. Чи се ще ніч? У маленькій комірчині темно. Ні, он крізь не зовсім прихилені двері видко щілину світу. Чи це їй сниться? Ба ні, за дверима щось гомонить... Романів голос... Відразу згадала все.
— Яв тебе два раза бил, усюди шукал, — казав комусь Роман.
— Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил, — одповів хтось невідомий.
— Да, я й забул... Ну, а в Диблі хлопці готові? Диблі? Левантинине село?
— А ти таки думаєш? — питався незнайомий голос. — А єслі не пощастить?
— Ще й как пощастить! — одказав Роман і почав упевняти свого гостя: розказував усе, як треба зробити, доводив...
Спершу Левантина мало що розуміла. Але дедалі все виразніше й зрозуміліше виявлялося їй те діло, що мало статися...
— Я вас бросю в ярку, — сказав нарешті Роман. — Как запалю, то ви немножко посидіть, пока народ зґвалтується та побіжить на пужар. Тогда вже й ви... Найлучче беріть у третій хаті скраю злєва, — Панас Гаман, — у його ха-ароших коней троє. От трьом і бу-деть робота. А сколько всех нас будеть?
— З тобою шестеро.
— Харашо. Дак двом приказать, щоб селі аж возлі млина. Знаєш? Там саме возлі млина у Середенка коні — велика хата, а возлі неї тополя... Усе люди й сторожі будуть на пужарі, то вам воля будеть!
— Смотри, сам не попадись! — перестерігав гість. — Тепер вони знають, хто в їх коні брал, то будуть на тебе засідать.
— Чортового батька попадуть меня! — відказав Роман. — Я знаю, куди тікать... Ат, чорт! — схаменувся він.
— Чого ти?
— Та я й забил, шо ми не самі в хаті.
Він підійшов до дверей і зазирнув у щілину.
— Нє, спить.
— А хто там?
— Дєвка одна.
— Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Усєм би ти мастак бил, єслі б только не так панькався з бабами. Ну шо, єслі послишала?
— Нє, так спить, шо не послишить.
— Ходьом у сені, чи що.
Вони вийшли і розмовляли довгенько ще в сінях. Тоді Роман вернувсь у хату, мабуть, по шапку, і кудись удвох пішли.
А Левантина чула вже досить, щоб зрозуміти все... Тепер вона знала, чим зробився Роман і хто брав у їх на селі коні... Коновод!.. Злодій!..
Боже єдиний! За що ти так караєш її? Покарав коханням, покарав і коханим!..
Злодія покохала!..
Тяжким болем проймало їй душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!..
Зірвалася з ліжка: тікати! Тікати звідси!
Побігла до дверей, торкнулася до них, — двері були замкнені. Кинулася до вікна, — воно не відчинялося.
Вона сиділа як у тюрмі.
Вона ж мусить тікати відсіля швидше, швидше. Мусить бігти в своє село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобігли лихові. Вона повинна сказати... Що сказати?
Що Роман — злодій, палій! І його візьмуть до тюрми, судитимуть, може, й на Сибір зашлють... І вона пошле його на Сибір?
Ця думка відібрала в неї враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена відразу, сіла і схилилась на стіл.
Не вважаючи на все, що було, у неї в серці завсігди жевріла іскра кохання до Романа, і останніми днями ця іскра розгоралася все більше й більше. Еге, вона тепер так добре, так виразно почувала, що вона його кохає, що вона ніколи не покидала його кохати. І вона пошле на Сибір того, кого кохає! Того, кого кохає? Ні! Вона кохала Романа, хоч і грішного проти неї, але чесного парубка, а не коновода, не злодія, не палія! А тепер вона вже його не...
Але ж ні! Вона його любить, любить такого, як він есть, і не може вирвати, викинути з себе того.
Любить! А нащо ж вона його любить, що з тієї любові буде? Хіба він буде їй дружиною? Хіба вона піде за злодія, за палія? Що ж їй робити? Що?
Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради.
А може... були всякі грішники та й каялись... Чому ж би Роман не міг покаятись і знову чесним зробитись?
Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цілуватиме, аби тільки він не робив того, не йшов туди, покинув своїх товаришів... Вона благатиме його доти, аж поки він послухається її, покине все, і тоді вони будуть знову щасливі...
А як же не послухається?
І щось починало їй казати, що даремна її надія, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому він опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла...
Чи послухається, чи ні, а вона його благатиме. Коли не поможе, тоді — дійся воля божа! Вона вже нічого не здоліє тут зробити.
Як то? То він тоді піде підпалить

читати