Завантажити

те, що вона завсігди гребувала його ділом і товариством.
— А слихали — вже Микита вийшов на волю?.. — попитав Роман.
— Хіба? Ні, не чув, — одмовив Патрокл.
— Вийшов? — спитав злісно Кучма. — Що ж, оце так йому й минеться?
— Нє, — відказав Ярош, — так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, що з ним делать.
Микита — це був теж коновод з їх товариства. Його піймано, суджено, і він виказав ще на кількох душ — ті й досі відбували кару в острозі. Звичайно коноводи не прощали такої зради.
— Треба так накарать, — говорив Кучма, — щоб уже більше не міг такого робити. А то тепер страху ніякого нема. У старовину не так було — в старовину строго було.
— Ну, а как же в старовину карали? — спитав Лукаш.
— А так!.. Одного разу... давно було... год десять... Тоді в нас був отаманом Хоменко, — от запальний був!.. А гніздо в нас було під Борзною. Дак один на суді й прошкодився так, що через його двох у Сибір заслали. Ну, ми підождали, поки він вийшов з острога. Вийшов він і не подає знаку, а сам на Чернігів побрався. А отаман каже: «Невже ж оце він і втече наших рук? Не попустімо, хлопці!» Ну, зараз двоє й обізвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько... а здоровий був, як тур!.. «Ми його, — кажуть, — приставимо». І приставили!
— Та как же вони його приставили?
— А так, що на дорозі перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчіркою заткнули, та й ведуть... Довели до нашого ярка... був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися... Один же побіг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.
— Зачим товариство?
— Щоб суд був... Не хотіли самі порядкувать... Ну, збігав... Мало не все товариство зібралося. Стало кружка, а його посередині... Одіткнули йому рота, — кажи, коли хочеш!.. А він стоїть проти місяця білий-білий та труситься...
— Ну?
— Ну, й присудили! — І Кучма вихилив чарку.
— Шо ж йому здєлали?
— Шо здєлали, то здєлали, а тольки більше нікого не паскудив!.. Як закопали на тому ж місці, то так і зогнив, — ніхто не шукав... А хоч би й знайшли, то ніхто б не виказав, бо всі хлопці добрі та й били всі... по черзі кожен брав кийок та й бив... щоб усім винним бути...
— І ви там були? — спитав Лукаш.
— Може, був, а може, й ні, — одказав Кучма, наливаючи нову чарку. — Так у старовину було! А тепер розпуста пішла, ніхто не шанується, ніхто честі не знає: виказав на товариша та й прав, і ходить собі на волі, мов і нічого не зробив. Хіба що попоб'ють іноді, та й то не дуже...
— Ну, не очинь то й тепер будем прощать... — стиха, але гостро промовив Ярош, і його холодні, злі очі блиснули.
— Ні, що не кажи, а в старовину не так було! — знов правив своє Кучма. — Тоді ти знав, що ти в товаристві воїн і що всі за тебе, як один, стоять! По правді робили! А тепер такого вже нема... І того не було, щоб коновод поганив руки пальтом яким абощо. Тоді кожен знав: наше діло — степ! Там ти собі вольний, — шукай вітра в полі! Та й коноводи ж які були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну ніч сам вивів п'ятеро коней!.. Ото люди!.. А тепер що? Пху!.. Дрібнодухі всi!
Кучма вже здорово випив, а випивши, він завсігди вихваляв старовину, що як добре тоді було, і лаяв молодих...
— Брехня! — гримнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвеніли. — Брехня! Є й тепер такі коноводи — орли!
— А де ж ти їх бачив? — спитав, глузуючи, Кучма.
— Де? На Кубані!
— А хіба ти там був?
— О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!
— Ану ж, ну, розкажіть про Кубань! — попрохав Роман.
— Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене з кондукторів, заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сірничок — ат, чорт зна що! Бачу, що воно не підходить ні до мого імені, ні до моєї хвамилії, ні до мене самого. Бо ім'я в мене геройське, хвамилія — образець, та й сам я такий, що хоч зараз іди троянців воювать. А тут голки-шпильки!.. Чорт зна що! Ліквідація і аква віта.
— Шо, шо? — питали Роман та Лукаш.
— Азінуси й стультуси! Те, що продав свою бакалію, а гроші з горя прогуляв. Ну, зоставсь у мене в кишені, якось завалявся, карбованець. Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою довго не проживеш!.. Ні, тісно тут жити!.. Махну на Кубанські степи! Хоч з черкесом буду биться, — усе лучче, ніж із п'яницями в трахтирі. Ну, иду до знакомого кондуктора: «Пусти на Кубань!» Посадовив у кондукторську, а на другий поїзд другому кондукторові здав... От я вже й на Кубані... Добра штука Кубань, да тільки біда, що й останнього карбованця в дорозі проїв. Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловік! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак він там орел! Скаженого коня-неука піймав, сів на його, стиснув коліньми — ех! аж степ гуде! Кінь б'є і передом і задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого —

читати