Завантажити

Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена своєї корпорації, як до «порядної людини»! Ах, сволочі! «Порядна людина»? — я покажу вам «порядну»! Так, так — сьогодні ж напишу до чека, іменно — до чека!»
Попельначенко мав рацію, казавши «треба Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді а ньому витруситься інтелігент».
«Тільки ти, Попинака, помилився — досить і одного разу було...
Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк — вони «свої», українці! Вони — «за Україну». І ці чортові педелі — вони теж по той бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції... Ах, чому Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціяльною!.. Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання — це цілком реальне, життєве, а не фантазії?.. А втім — ні, прийде час, і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше.
Це все йде до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра до мене — це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії. Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй до аксіоми, до 2 х 2 = 4 всі ті «кляті питання». Розстріляй кулеметним сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе на дно контрреволюції. Так, Горобенку, — контрреволюції! Бо є тепер або революція, або контр... Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками».
Ці думки з відбіжною силою мчали в голові, п'янили мозок, хмільно туманили перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже дитяче запитання:
«Це ти, Костику? Невже це ти?..»
І Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурникові, відповів тому внутрішньому голосу:
«Так, так, не дивуйся, друже мій, — це я. Власне, не я, а те, що було колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволі, і те, що не встигло вмерти, в кожнім разі, ось умре. А втім, що таке смерть? Я не філософ, але це й без філософії ясно, навіть не думаючи довго: смерть одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!.. Ти розумієш що-небудь у цьому, друже мій? Це ж так просто і ясно. Зрозумій же, що Костика вже нема, як нема Наді, немає батька і його двох будинків, як нема того всього, що було тоді, але тепер є зате товариш Горобенко. Більшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя, чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. І я дякую революції, дякую партії, що вони навчили мене так сильно його любити».
 
XV
 
Дружинін грузько сів на стільця перед столом Кричеєва і стукнув по папці пресом.
— Та ніякі марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати звичайнісінької людської глупоти! Що ви мені там розказуєте!..
Кричеєв злегка посміхнувся й покрутив пальцями олівця. Дружинін ображено одвернувся від Кричеєва й удався до Попельначенка:
— Це добре діло! Іду, понімаєш, сьогодні вранці повз театр наш, коли стоп, чую — нагорі, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залізо зривають, сучі сини. «Що ви робите, братця?» — питаю. «Театр розбираємо». — «Як — театр?»
— Так ти понімаєш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посміхнувся й кашлянув:
— Ні, поки що ні чорта не понімаю.
— Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, і є наше строітельство. Це його Радченко навертає. Він, ідіот, наказав розбирати театр, щоб з його цегли й заліза будки кінематографічні на околицях поставити! От, брат, голова!
Попельначенко підсунувся до Дружиніна й ляснув його по коліну:
— Не волинь, Дружинін. Тут щось не так. Ти мені краще скажи...
Дружинін обурився:
— Як це «не так»? Я сам пішов був до Радченка поспитати.
— Ну, і що?
— От тобі «і що»! Каже — а як же інакше. Театр у центрі — він завжди буде на послугах буржуазії, треба мистецтво — в маси. Ленін сказав: кіно — це найкращий спосіб виховання пролетаріату, ну так, значить, — дайош цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув!
Кричеєв був здивований і не хотів йняти віри:
— Ну, це вже перебільшено, так не могло бути.
— Факт! Уже віз заліза на Свинарку повезли... А я ще питаю його: «Ну, а коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших

читати