Завантажити

помічаючи, самому опускатись у канцелярські куширі. Це зовсім непотрібний клопіт, і бере злість, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує і самою тільки своєю присутністю спонукає його, Чернишова, завюрвідділу, до огидної тяганини й паперів.
— Я зараз... тут тільки трохи ще... — поспішно сказав знову до Горобенка Чернишов і застукотів нетерпляче коліньми, силкуючись влізти в саму суть протоколу.
Рипнули двері, і з-за них до половини висунулась крихкотіла кур'єрова постать, а в коридорному присмеркові далі — безброве чоло Терлецького і чиїсь іще запитливі, несміливі очі.
Кур'єрів дискант тоненько задріботів у кабінеті:
— Тут товариш Терлецький проситься увійти. Можна?.. Потім ще з Куприянівки...
Миша Чернишов, не одриваючись від протокола, на цей раз сердито крикнув:
— Гоните их всех в шею!..
Кур'єр, не поспішаючись, зачинив щільно двері, а Чернишов ображено пробурмотів:
— Ніколи не дадуть, гади, прочитати до кінця!.. Чернишов хотів закінчити протокола, але його перебили, і розірвані думки не збігались уже водне, плутались на дрібничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою:
— А чорт з ними! Увечері сяду!
Він підвівся з-за столу й підійшов до бюрка. Двічі крутнув ключа коло шухлядки з написом «секретні справи» і, як дитина до материної груді, прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотіли спраглі ковтки, і Миша Чернишов задоволене крякнув.
— Слухай, Чернишов, навіщо це! — докірливо і тихо сказав Горобенко.
— Не можу, брат, інакше. Замотають гади.
— Ти ж підриваєш свій авторитет...
— Ну, брось! Тоже професор найшовся лекції читати!.. — скрисився Чернишов, замикаючи бюрко.
— Вони ж усе'дно (Горобенко показав очима на двері) рано чи пізно дізнаються про це...
— Що?! — Миша Чернишов різко обернувся до Горобенка: — Я їм, гадам, покажу «дізнаватися»! У мене, положім, того!..
Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю і знову опустився в крісло.
— Ну їх к чорту! — І Чернишов одразу ж забув про них. — Тут, Горобенко, от що є. Я чув — ти там художню майстерню організував?
— Є така.
— У мене, понімаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотів його — до тебе, хай підучиться. Як там твоя майстерня?
— Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштів бракує.
Миша Чернишов серйозно й зацікавлено поспитав:
— Учитель є?
— Керівник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тільки кепсько. Нема.
Миша Чернишов задумався. Він насупився трохи, примружив очі і раптом знову пояснів:
— Знаєш, Горобенко, я придумав... я тобі допоможу. У мене, брат, в допрі — із чека на принудительних — паряться дві офіцерші. Ні до чого вони не здатні (аристократки) — от їх би до тебе за натурниць!..
Миша Чернишов зайнявся рум'янцем і радів із своєї вигадки. Його очі світились ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Він, ніби не збагнувши, перепитав:
— ...За натурниць?
Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка.
— Ну да! Це, понімаєш, краса! Одна — Шигорина, жінка ротмістра... а друга... та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали!
Горобенко понуро слухав. Піднесені Мишині слова кажанами кружляли в Горобенковій голові і не могли спинитись: дві офіцерші за натурниць... Шигорина, жінка ротмістра... «паряться» в допрі... Голі жіночі груди... Майстерня...
Горобенко пересунувся на стільці і, запинаючись, спитав:
— Але ж, може, їм це... того... важко буде?..
Миша Чернишов здивувався, а відтак замахав долонею:
— Що значить «важко»? Навпаки. Так, крім того ж, вони «на принудительних», які ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не так, а ось Кононова — так прямо... (Чернишов зупинився, щоб підшукати порівняння)... ну чие-то тобі з картинки зійшла! Таких, брат, баб я сам зроду-віку не бачив...
Очі Горобенкові стали великими і перелякано дивились на Чернишова.
В голові кублились думки, але оформити їх Горобенко не міг.
...Взяти двох жінок і, не питаючись їх згоди, тільки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робітничо-червоноармійською авдиторією... Це занадто жорстоко. Це просто навіть дико!
Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, ріже хворому котові тупим ножем хвоста!..
І раптом Костеві подумалось: «А що, коли б Надю — Чернишов отак... за натурницю?..»
За плечима по спині блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав і твердо промовив:
— Добре. Пришли цих офіцерш. Вони здадуться... Ну, ходім. Ми, здається, вже спізнилися на збори.
Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспішно набивав паперами свій портфель.
 
XVIII
 
Було накурено й душно. Махорочний дим синім серпанком оповив велику залу, і від нього

читати