Завантажити

за відкритий...
Товариші селяни! Сьогодні ви зібрались тут як хазяїни своєї волості розв'язувати пекучі справи вашого життя. Наш з'їзд відбувається за надзвичайних обставин. Наша славетна Червона Армія перекинула за Дніпро польську шляхту, і непереможна кіннота Будьонного вже мчить до варшавських палаців...
Славіна, як це водиться в таких випадках у місті, старанно заплескала в долоні. Натовп перевів на неї з Горобенка здивовані очі, і президія спантеличилась. Славіна почервоніла від ніяковості, але ще завзятіше заходилась плескати. Її підтримав Дружинін, а скраю загуххав у дебелі долоні Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сиділи ближче до столу, розгублено, нерішуче поплескали нечутно й собі, а потім знову голосно говорив Горобенко.
Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарублої селянської голови патетичними висловами, але це тільки початок. Це тільки фундамент, що має пробити до твердого грунту пісок, щоб потім на ньому виводити мур.
Перед Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Здається, справді, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тіло, що залило клас й стиснуло повітря, може не випустити їх відціля. Горобенко не може їх зловити очима — вони зливаються в риски, коми, розляпані контури, але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що звідусіль пронизують його лице. Горобенко серцем розуміє, що ця маса — це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: «Розіпни його!»
У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він одлітає від намозолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми, тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів.
Натовп мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова.
Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в нього.
— Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!..
Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками.
— Предлагаю проспівать «Інтернаціонала». Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: «У став-а-ай проклятим закліймо-оний...»
Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: «Воспрянет род людськой», а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве, підстаркувате:
— А подозвольте, товариші, ваш вопрос?.. Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. Цю борідку смикала, мов перебирала волосинки, кістлява, пазураста рука.
— Так ось, як товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно, конешно, що діствительно ето да, ну тільки нам жалательно...
Гарасименко збентежено підвівся й гостро глянув на борідку. Його кулаки стиснулись і тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє:
— Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам желательно «Отче наш» проспівати... — Борідка жваво обернулась назад і загребнула в повітрі рукою з картузом: — Правильно говорю чи ні? Я скончив...
Позаду хвилею розляглось: «Правильно! «Отче наш»! Просимо!..»
Славіна істерично хіхікнула, але її смішок розчавив рев, що вилетів десь від дальної стіни й заливав уже середні ряди.
Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх:
— Ніяких отченашів! Куркульня строїть провокацію... Але його останні слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: «Отче наш»!..»
— ...Чортячий «націонал» так можна, а молитву — ні!..
— ...Скрипниченко, починай...
— Та з вікна їх, сучих синів!..
Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе:
— Отче наш, іже си на небесех, да... Горобенко різко встав і високо здійняв угору руку. Натовп одразу замовк, і спів обірвався.
Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін:
— Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко різко крикнув:
— Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін.
По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу.
— Товарищи радяне!.. — Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім він збагнув: Дружинін

читати