Завантажити

вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати жувати розм'яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах. Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засіданнях.
Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу. Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег.
— Так, може, вже почнім?
Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську.
— Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати... — Борисенко зупинився і глянув Горобенкові в вічі. — Да... так я хотів запитати, чи вважають шановні колеги за... — Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з притиском сказав: — за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут говоримо?..
Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно.
Гусак єхидно процідив серед тиші:
— Да-а...
— Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є важливі справи, — спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив:
— Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем...
Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину.
Горобекко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув:
— Ну, ну... прошу...
Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном:
— Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготів стільцем:
— Это просто возмутительно!..
Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку:
— Я прошу слова.
Борисенко сів і зневажливо задер голову:
— Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!
Гусак накивував Макаронові бровою:
— Интересно, право...
Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі; «Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь...»
Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками.
— Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати...
Гусак стрепенувся й поспішно перебив:
— Мне кажется — это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем...
Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу:
— Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине...
Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті.
— Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно.
Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській:
— Тут сидить справжня контрреволюція! Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз:
— Я вживу заходів розігнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки:
— Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение...
Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка:
— Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я совершенно не хотел...
Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав:
— Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами Тут є робота тільки для чека...
Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гегелівського «Ревізора».
Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули.
«Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека...»
Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму.
«Так, так... Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!..

читати