Завантажити

сидів так близько біля неї! Коли підняли завісу й почалась вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас і профіль Мері. Я бачив краєчок її високого чола, довгі густі вії, коси, що спадали їй з пліч, гарні, мов різьблені, пальці, які тримали програму; мені здавалось навіть, що я чую її рівне, спокійне дихання і ніби від нього легко й приємно пахне якимись не нашими квітами.
Однак і дія на сцені з першого ж моменту захопила мене. Я ще ніколи не бачив українського театру, і все в ньому було для мене нове. Проте в сюжеті п'єси «Невільника», яку сьогодні ставили, я скоро пізнав Шевченкову поему «Сліпий». Хоч і тьмяно, але я пам'ятав її з дитячих літ, коли слухав, як батько читав «Кобзаря». Старий, чесний Яринин батько, що його грав бенефіціант Саксаганський, щире кохання Ярини й її названого брата Степана, сцена прощання з Степаном перед від'їздом його на Січ — так зворушили мене, що я довго не міг оговтатись, коли впала завіса і антракт повернув мене з далекої козаччини в освітлену електрикою сучасну залу, де серед публіки впадали в очі білі мундири пристава та кількох околодочних міської поліції.
Калерія Олександрівна, яка під час дії раз у раз зверталася до Миколи Миколайовича, то навіть до Анемподиста:
Je ne comprend pas — qu`est ce qu`il dit — була невдоволена з вистави і через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами, тістечками й цукерками принесла на таці з буфету Зіна. Миколу Миколайовича не покинув апетит і тут: він зі смаком поїдав бутерброди й тістечка і, запиваючи чаєм, ділився враженням:
— Що ж — артисти непогані, нічого не скажеш, але сама п'єса і цей їхній малоросійський діалект — страх який примітив!
Нащо вже Зіні — і тій не подобалась вистава. На початку першої дії вона стояла коло дверей ложі і із-за портьєри спостерігала «кумедію». Та раптом вона так голосно пирхнула, що не тільки я з Мері, а й Микола Миколайович здивовано обернулись. Я навіть подумав: невже Анемподист наважився й тут, за спиною батьків, повторити свої штуки в бричці? Та виявилось, що Зіну розсмішило інше:
— Чудно, як ото артисти по-мужицькому разговори балакають! — крізь сміх вимовила Зіна і вибігла в коридор досміюватись.
Маленьку Кіті теж смішили мужицькі слова, які вона чула тут не тільки зі сцени, а й від декого з публіки під час антрактів, але вона була задоволена вже з того, що її також узяли з дорослими до театру, тоді як могли б лишити й дома. Одна тільки Мері мовчала. Вона уважно стежила за виставою і з цікавістю розглядала незвичну їи простувату публіку.
Коли зі сцени полинула в залу пісня молодого сліпого кобзаря:
І згадав Степан в неволі
Свою Україну.
Нерідного свого батька
Ще й сестру Ярину, —
по мені наче пройшов електричний струм. Мері, очевидно, помітила це і спитала пошепки:
— А вам, Ваню, певно, дуже подобається це? Що крилося в її запитанні, я не встиг добрати, бо саме наближалось трагедійне розв'язання п'єси, але вже те, що вона нічого не сказала на моє запальне ствердження, — видалось мені за ознаку мовчазної солідарності зі мною. Я не міг припустити, щоб Мері не зворушила драма осліпленого в турецькій неволі Степана, його поворот на Україну, де в цю пору розігнано Січ і запроваджується кріпаччина, несподівана зустріч засмученої розлукою Ярини з коханим, але вже сліпим Степаном, і, нарешті, незвичайний їхній шлюб.
Коли Степан, Ярина і старий батько стали в кінцевій дії разом з сільським натовпом навколішки й заспівали:
Дай нам, боже, дай із неба,
Дай, чого нам більше треба, —
Дай нам миру і спокою
Під могутньою рукою, —
якісь спазми стиснули мені горло, і я мало не заридав від досі невідомого, надмірно великого почуття. Передо мною був на сцені не тільки Степан — колишній козак, а тепер сліпий, безпорадний кобзар-жебрак, а враз постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ, що заступив колись своїм трупом шлях туркам і татарам і прогримів своєю звитягою на весь світ. Знесилений і кволий, знекровлений і осліплений, він благав собі навколішках, простягаючи до байдужого неба руки, тільки миру і спокою, а нові — свої й чужі — пани вже готували для нього кріпацтво...
І я відчув себе нараз, як і багато, мабуть, хто в залі та на гальорці, часткою цього скривдженого, знедоленого народу...
Коли почала тихо. спускатись завіса, в театрі зчинилось щось неймовірне. Звідусіль зірвалась така буря оплесків та вигуків, що Калерія Олександрівна майже зомліла. Вона злісно скривилась і затулила пучками свої тендітні вуха. А в залі, й надто на гальорці, все шаленіло. Глядачі повставали з місць і кричали: «Браво!», «Слава!». Якийсь студент у вишиваній сорочці під тужуркою вискочив на кріселко і несамовито горлав: «Заповіт»! «Заповіт» просимо!» — і до нього, притримуючи піхви шаблі, сквапно протискався околодочний наглядач...
Коли вдруге підняли завісу й на сцену вийшли, низько вклоняючись, Саксаганський з артистами, жар загального піднесення дійшов апогею. На сцену кидали квіти, хтось на гальорці так розчулився, що почав метати артистам великі антонівські яблука і мало не попав у

читати