Завантажити

поводитись за столом, у вітальні, про що можна починати розмову, а де краще промовчати. І тут вказівки Анемподиста дуже допомогли мені. Я знав уже, що розрізати під час обіду котлети або рибу ножем — розцінюється у «вищому світі» майже як злочин; простягти, вітаючись з жінками, самому руку, а не чекати, поки її тобі подадуть,— ганьба, а цокаючись чарками з вином, не можна тримати свою чарку вище від жіночої, бо то майже образа: паням треба конче цілувати руку, але, боронь боже, поцілувати руку якійсь, хоч би й літній уже, панні — страшний скандал! І я тепер шанобливо цілував Анемподистовій матері, Кале-рії Олександрівні, її напахчену руку і не помічав, як не помічають повітря в кімнаті, покоївки Зіни, коли вона мелькала перед моїми очима.
Одне слово, я швидко й успішно засвоював від Анемподиста ту «світську» премудрість, без якої не обійтись у товаристві порядному джиґунові. Зате як мало міг тепер засвоїти від мене мій новий, безжурний вчитель Анемподист!.. Я стояв уже на межі двійок і одиниць, без опору поступившись іншим своїм недавнім становищем першого учня. Мені навіть знизили оцінку за поведінку, бо я почав курити тютюн і одного разу необережно попався на вулиці гімназичному наглядачеві, тримаючи в зубах запалену цигарку.
За столом у Кузьміних-Караваєвих я почав розбиратись у винах, відрізняючи якості мадери від, скажімо, токайського. Загалом мені непогано повелося в цьому аристократичному домі; от тільки трохи муляло іноді те, що я їм з чужого столу, користуючись чужим, а не купленим за власні гроші. Та я ладен був змушувати себе не зважати й на це, аби лиш бути близько коло неможливої Мері.
А вона таки справді була неможлива. Ніхто в домі Кузьміних-Караваєвих, навіть Анемподист, і гадки не мав, який гармидер вчинила в моїй душі Мері. До мене тут призвичаїлись уже, і я не справляв більше сенсації своєю появою. Анемподист прив'язався до мене, наперед смакуючи літні мисливські втіхи вдвох зі мною. Він по секрету сказав мені, що просив у батька гроші купити й для мене рушницю і батько погодився дати, в разі Анемподист перелізе у восьмий клас. Калерія Олександрівна примирилась зі мною, як із черговою примхою свого ненаглядного первістка. Сам Кузьмін-Караваєв, хоч і далі тримався свого зверхньо-поблажливого тону до мене, та був не від того, щоб іноді забавити себе і моєю фігурою. Він любив пореготати, і, певно, то для того він привіз сюди з свого маєтку на Орловщині дивака Афоньку і допустив до покоїв нашу сільську дівчину Зіну. Проте ця Зіна, що вже дрбре наламалася в панських покоях, чула своїм нутром моє мужицьке походження і не поспішала, як іншим, прислужувати мені за столом. Вона охоче обминула мене і якою-небудь доброю стравою, та за цим пильнував Анемподист. Маленька Кіті не звертала, на мене уваги — вона не мала ще в родині голосу, та й для неї я був старший і тому не цікавий. Інша річ — Мері.
Вона, безперечно, догадувалась, чого я червонію при ній, замовкаю, стаю як поплутаний. Це її цікавило і, певно, в якійсь мірі тішило дівоче самолюбство. Мені ніколи не випадало лишатися з нею наодинці, та я був щасливий і з того, що бачу її близько. Шельмівська панна навмисне упиналася в мене своїми зеленими очима, розважаючись з того, що я млію під її поглядом, а піймавши раптом на собі мої тужні закохані погляди, здивовано підводила брову, немовби запитуючи мене, і ледве помітно загадково усміхалась.
Після таких її вправ я повертався додому як очманілий. Мачуха, як і раніш, закликала мене до столу вечеряти, але мене нудило від її борщів та каш після маринадів, салатів, сирів, біфштексів та бефів караваєвської кухні. Про око я брався за підручник, але на розгорнутих сторінках я, замість літер і рисунків, бачив знову Мері. Таку загадкову, незрозумілу і тому, мабуть, ще більш знадну. Мачуха трохи побоювалась мене і ніколи не розпитувала, де я був і чого так змінився останнім часом. Настя допомагала мачусі по хазяйству, і їй ніколи було чіплятись до мене. Тільки батько став турботно, мабуть, не без впливу мачухи, приглядатись до мене, а може, вже й до нього дійшли чутки про мій занепад у класі. В його очах я так високо видерся в науку, що йому, малописьменному, ніяково було втручатися в мої учбові справи. Проте одного вечора він наважився мене спитати:
— Ну, як воно в тебе, Іване?..
— Та важкувато щось стало вчитись, тату...— невиразно, щоб менше брехати, відповів я, не підіймаючи від книжки очей.
— Та воно конешно... Науку пройти — не сапку склепати!..— погодився батько і зітхнув. Трохи помовчавши, він сказав: — Ну, вчись же, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам крутити!
Від батькових слів мене аж пересмикнуло. Які там хвости, коли я з самим Кузьміним-Караваєвим у преферанс граю і з тенісною ракеткою вправляюся не гірше від Анемподиста... Проте в батьковому голосі я почув стільки невимовного жалю, благання і останньої надії, що мені стало шкода його. Того ж вечора я гарячкове взявся надолужувати прогаяне і таки дещо наздогнав за останні два тижні учбового року.
Ми з

читати