Завантажити

Анемподистом усе ж перейшли у восьмий клас. Мене перевели — більше з пошани до моїх колишніх успіхів, Анемподиста ж — хіба що тільки з пошани до його авторитетного батька.
Другого ж дня, як ми закинули подалі свої підручники, збувшись нарешті свого гімназичного клопоту, Анемподист попросив мене прийти до них увечері раніш. Я, розуміється, не забарився скористатися з запрошення. Подумати тільки — цілих два тижні я не бачив Мері!
Виявилось, уся родина Кузьміннх-Караваєвих збирається сьогодні в театр, і Калерія Олександрівна та Мері вже закінчували туалетну процедуру. Не знаю, що тоді в лісі їздохло, але сам Микола Миколайович надумав подивитись українську трупу Саксаганського, яка давала останню «бенефісну виставу». Досі в домі Кузьміних-Караваєвих про цю трупу не було ніколи й мови. З тодішніх міських розваг тут віддавали перевагу тільки цирку та кінематографу. В театрі наперед закуплено окрему ложу, а перед парадним під'їздом у дворі вже перебирали нетерпляче тонкими, як виточеними, ногами рисаки, запряжені в фаетон. Позад фаетона стояла запряжена однокінь-бричка, коло якої порався Афонька, що був у дворі за сторожа, дроворуба, двірника, а в разі потреби, й за другого кучера. Та основне завдання його було, здається, — смішити панів, хоч сам він ніколи не сміявся, а лиш зітхав. Я не раз бачив, як Анемподист, гуляючи зі мною по двору й, видимо, наслідуючи свого батька, підступав до Афоньки з усякими безглуздими, заради сміху, питаннями. Спитає, бувало, Анемподист:
— Афонька! Какой губернии Кавказ?
— Чаво? — навмисно перепитує, щоб зволікти й виграти час, Афонька, і поволі кидає роботу. Вже одне це викликало звичайно регіт.
— Кавказ, спрашиваю, какой губернии? — удавано суворо питає вдруге Анемподист, і Афонька неодмінно засуне брудну п'ятірню під шапку і довго шкребе там у зарослому, покошлатому волоссі. Нарешті знизує високо піднятими вугластими плечима і, дивлячись своїми ясними очима на панича, каже:
— Да, нетто, барин, нам, сиволапьім, положено зто знать? Никак — Тамбовской, а, может, поди, й Воронежской...
Регіт покривав Афоньчині слова, і довго потім у панській вітальні, сміючись, оповідали про новий номер Афоньки. В домі Кузьміних-Караваєвих усі, навіть покоївка Зіна, вважали Афоньку за пришелепуватого. Однак я бачив, що він тільки при панах накидав на себе личину дурника,— певно, щоб відмогтись од них; з челяддю і на вулиці він говорив розсудливо й поважно. А взагалі рухався він поволі, був самотній, мовчазний і трохи, справді, дикуватий. Казали, що п'ять років тому в нього на Орловщині померла жінка, яка робила пташницею в панській економії, а за нею скоро й їхня єдина донька. Після того це й «найшло» на нього. Став неохайний, млявий, забував потроху не тільки свій рік народження, але й прізвище та своє ім'я. Заради поїздки в ролі кучера до театру йому наказано вмитись і трохи причепуритися, що він зробив без усякої охоти.
Зараз він сидів уже на козлах, байдужий — чи їхати до театру, чи на кладовище.
Микола Миколайович і Калерія Олександрівна сіли з дочками у фаетон, а я з Анемподистом і Зіною, яку взяли до театру носити панам з буфету солодощі й чай, умостилися в бричці.
Як тільки бричка виїхала з двору, Анемподист, що буї» сьогодні у прекрасному настрої, почав щипати Зіну, лукаво підморгуючи мені прищуленим оком.
— Та нуте-бо! — сміючись, одводила його руку Зіна.— Воно ж даже некрасиво получається...
Я був ні в тих ні в сих. Жирування Анемподиста ніяк не пасувало до того урочистого настрою, який охопив мене від думки, що ось-ось я буду сидіти в театрі близько Мері. Я знав, що Анемподист ніколи не дозволив би собі нічого подібного з дівчиною свого кола, тому мені було соромно за нього перед Зіною і навіть перед Афонькою, хоч той сидів мовчки, спиною до нас і, здавалося, нічого не помічав. Що ж до Зіни, то я побачив, що їй подобаються ці брутальні жарти. Вона хихикала й далі, щоки їй пашіли від задоволення, а гарні карі оченята раз у раз хитрувато косились на веселого панича.
Анемподист до того знахабнів, що, коли ми проїздили якимось малолюдними, зарослими акаціями провулком, чмокнув Зіну в щоку. Це вже було занадто навіть для Зіни, і вона, щоб прохолодити якось панича, скрикнула:
— Пустіть, безсовісні! Їй-бо, он бариня обернулась і дивляться!..
І по-сільському так одштовхнула Анемподиста ліктем у груди, що той мало не випав з брички.
Афонька, не обертаючись, ворухнув правою рукою, ніби хотів почухати потилицю, але роздумав і, смикнувши віжками, гукнув на коня:
— Но, милый! Пошел!..
У театрі було повнісінько народу. Але публіка — студенти, молоді народні вчителі, ремісники, міщани, базарні перекупки й дрібний служилий люд — явно не подобались Калерії Олександрівні.
— Oh mon dieu! Quels paysans, quels parvenus ! — промовила вона до Миколи Миколайовича, який теж здивовано лупав банькатими очима по сторонах і не знаходив ніде знайомих облич, крім кількох земських діловодів та повітового ветеринара. Зате я був на сьомому небі. В ложі мені випало сидіти поруч Мері. Ще ніколи я не

читати