Завантажити

Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за что-то! А ведь я ее, мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех держать! — і він стиснув міцно кулака, блиснувшії масивною обручкою на волосатім пальці.
— А що таке «чаклуни»? — тихо спитала мене збоку Мері і, почувши мою відповідь, аж застогнала, регочучи.
Она говорит — «колдуны»,— згинаючись од сміху, намагалась пояснити Мері справникові, але той, не розуміючи гаразд причини сміху й невдоволений, що в розмову лізуть молодші, сердито обірвав її:
— Да я же собственньїми ушами сльїшал только что, как она сказала «щелкуны», а не «колдуны»!
Від цих «щелкунів-колдунів» гучно реготав тепер, заплющуючи очі, й сам Микола Миколайович. Його почала навіть потішати кумедна Зіньчина мати, і він був не від того, щоб його й далі смішили, та й хотілося подратувати Никанора Петровича: він ставився до справника трохи іронічно, вважаючи в глибині душі за обмеженого реакціонера й бурбона. Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свій голос штучного меду і досить прихильно спитав стару:
— Так, значить, замуж, матушка? Мн-да... А кто же он, зтот герой романа? Как его?..
— Ні, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий...
— Уверен, что такой же негодяй, как й все! — перебив бабу справник, що ніяк не міг досі очуматись.
— Та він же, як і батько його покійничок — нехай царствує,— бондар, і добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвірились...— спробувала було захистити репутацію свого майбутнього зятя баба, але справникові при останньому бабиному слові урвався терпець, і він, забувшись, гаркнув на бабу:
— Молчать!
Становище набирало небажаної гостроти, і Зіна вирішила сама перепросити перед справником за свою недотепу-матір.
— Звиніть їм, пожалуйста! Вони, як необразовані, темні, сказать, то ніякого обхожденія не іміють...— і до матері: — І чого ви, мамо, з своїм Данилом лізете, даже не понімаю!
— Но тебе-то зтот Данило нравится? — спитав Зіну Микола Миколайович, бажаючи повернути на смішне.
— Нужні вони мені з тим Данилом! — образливо закопилила губу Зіна.— На таких Данил у городі й не гляне ніхто!
Я весь час мовчав. Мене не смішила розмова Зіньчиної матері з Кузьміним-Караваєвим та справником. То були два різні світи, що ніколи не могли порозумітися. Між ними була така страшна прірва, яку годі переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зінька, той калічився набезвік. Та як же міг я опинитись на панському боці цієї прірви, коли мені годилось би стояти поруч цієї баби, що так нагадувала і своїм виглядом, і своєю мовою мою матір? Це ж вона, моя покійна мати, сказала колись мені, як свій заповіт: з панами не водись, з багатими не знайся... Як же я міг переступити через її останнє святе слово?..
Бачачи, як із Зіньчиної матері роблять тут посміховисько, я почував сором за те, що сидів за одним столом із справником та Кузьміним-Караваєвим, і водночас обурення. Дух бунтівничих Базарова й Волохова, пригашений в мені дворянськими очима Мері, дух палкого Інсарова знову сповнювали мене, але вже не тільки як уподобані літературні образи, а як частина моєї душі. Вони перепліталися між собою і виливались у якесь нове, ще не гаразд усвідомлене почуття, яке почало клекотіти в мені після недавньої вистави українського театру.
Я спалахнув і підвівся, коли справник крикнув на бабу «молчать!». Та цього ніхто не помітив, бо тоді увага всіх була звернута на нещасну Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди. З неї сміялися, кепкували, на неї гримали, ось уже й рідна донька відкинулась од неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір.
— Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому городі! — сказала тихо стара на останні зухвалі Зіньчині слова, а мені аж мороз пройшов поза шкірою. «Образувалася»!.. Та це ж достоту слово моєї матері, що колись вона з докором сказала мені, як перший раз я приїхав додому з гімназії. І такі ж сльози, як зараз у Зіньчиної матері, полились тоді в моєї матусі! Гіркі сльози образи й жалю...
Зневажена, скорботна й похила, пішла вона східцями геть, низько схиливши голову. І тоді враз щось стиснуло Моє серце. Таж це пішла назад од Зіньки на село не тільки Її мати,— то поверталась до своєї далекої могилки на сільському кладовищі і моя матуся. Єдина, неповторна...
Я з грюкотом одсунув стільця й прожогом кинувся за нею.
— Куди ти? Чекай! — крикнув мені позаду Анемподист. скочивши з місця, та я і сам спинився на першій сходинці. Я оглянув їх усіх, починаючи від Мері, на якій затримались востаннє мої очі, і з невідомою мені силою, що виросла десь у моїх грудях і сама промовляла за мене, сказав:
— Я не можу бути там, де зневажають мій народ! Ці слова прохопилися в мене скоромовкою, як заздалегідь приготована фраза, і від хвилювання голос мій кумедно зірвався на слові «народ». Хоч у тому стані я не годен був нічого бачити перед собою, але іронічну посмішку Мері я все ж таки помітив. І це розв'язало все. Не тямлячи себе, я, захлинаючись, майже крикнув, мов дав гучного ляпаса:
—

читати