Завантажити

півгодини вже розпочав свою біганину до телефону, від чого став Позіхати не тільки Анемподист, але й сам Микола Миколайович. Про мене ж — годі й казати. Я ненавидів його не стільки за те, що він був у повіті найвищим поліцейським стовпом (у мене ще не було тоді конфліктів з поліцією), скільки за неможливе затягання гри. Тим-то я дуже зрадів, Коли на веранді з'явилась із самоваром у руках Зіна й почала на великому столі готувати вечірній чай. Це могло на якийсь час перервати гру, а може, й зовсім звільнити мене від неї.
— Віст! — вигукнув, повернувшись од телефону, заклопотаний справник і підніс руку з жировим королем.
У цей час десь у дворі люто загавкав Рекс і забряжчав ланцюгом, на якому його тримали вдень. Це був здоровезний, дворовий псяра, гроза жебраків, прохачів і всякого дрібного люду, що боязко заходив іноді в подвір'я земського начальника. Мабуть, чуючи нюхом мою плебейську породу, Рекс недолюблював і мене, і незважаючи на мої часті відвідини, завжди сердито гарчав, тільки-но з'являлась у дворі моя постать. Зараз він шаленів од люті, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого нахабу, що перся з двору до хвіртки в панський сад. Я саме спасував у картах і прислухався до собачої гавкотні, коли хвіртка рипнула і з неї вийшла, несміливо озираючись навкруги, сільська баба. З свого місця я перший побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав'язану вгорі хустку. Тихо ц обережно переступала вона, як по ковзькій кризі, по присипаній піском алеї, наближаючись до ґанку. Майже нечутно звелася сходами нагору й стала край веранди. Зіна, побачивши її, впустила з несподіванки чайні ложечки на стіл і кинулась їй назустріч, немовби хотіла перейняти стару.
— Ніззя. Ніззя сюди, мамо! Ідіть на кухню підождите. — Стривай, доню, мені до панів треба.
— Та ніззя ж, кажу! — заступила їй дорогу Зіна, червоніючи по самі вуха за свою матір.— І як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцім це вам десь у селі!..— дорікала вона старій і, щоб виправдатись якось перед панами, обурено висловила здогад: — Це чи не Афонька здуру пустив їх сюди?..
— А в чому, власне, річ? — спитав, обертаючись на стільці, Микола Миколайович і поклав на стіл, карти.
Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед і низько вклонилася.
— До вашої милості, паночку,— зробіть ласку, пустіть Зіньку...
— То-есть, как зто — сделайте «ласку»? Куда пустить? Зачем?
— Та отож я і кажу: дівка вже на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба...
— Постой, постой, матушка! Зто какие же «ручники»? — і, обертаючись до справника, спитав, що означає «на порі». Справник пошепки, оглядаючись скоса на Калерію Олександрівну й Мері, пояснив це, видимо, якось по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, і він перевів свої очі, які від подиву стали ще лупатішими, на зашарілу Зіну.
— Пікантно! А я і гадки не мав...
— Та це ж вони говорять,— втрутилася Зіна, відчуваючи щось недобре в поясненні справника,— вроді як заміж треба мене видавати...
— Замуж? — не сходив з дива Микола Миколайович.— За кого — замуж?
— Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок...— стрепенулась стара, зрадівши, що розмова підходить ніби до діла.
Однак Микола Миколайович і далі не міг ніяк добрати ладу:
Позволь, матушка! Допустим — замуж, но к чому приплела эти свои «ручники»? Стара вибачливо усміхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя бозна-що лепетало, і повчально промовила:
— Не плетуть їх у нас, паночку, а — тчуть. А потім сама дівка їх вишиває. Закон так велить.
— Це щоб старостам подавати... — вдруге пояснила 3іна, соромливо потупивши очі.
— Хоть убейте, ничего не понимаю! — знизав плечима Микола Миколайович. —- «Сначала чтут, а потом вьішивают! Девка какая-то, старосты почему-то... И вдобавок утверждает еще, что этого закон требует!.. Вы нонимаете, Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? — залупав очима на справника Микола Миколайович і похитав головою...— До чого ж бестолковьій народ! Двух слов Связать не может!..
— Нет-с, это не то! — авторитетно заперечив справник і підвівся з стільця. Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил й говорю — этому народу нельзя спуска давать!
Пройшовшись по веранді, щоб трохи прохолонути від гніву, який на нього наганяла своєю присутністю баба-мужичка, справник метнув на неї обурений погляд і безапеляційно сказав:
— Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!..
Баба потерпала від страху, бачачи, як розлютилося начальство.
Адже всі його гнівні слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не розчула, чи не второпала останніх слів справника, але звела вгору, як на молитві, очі й перехрестилася.
— Матінко божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався. Ось хоч і забожусь на тому! То вже, папочку, ви надарма таку пеню на мене наводите...
— Слышите, слышите! — тріумфуючи, мов піймав бабу на гарячому, звернувся до всіх справник, потрясаючи в повітрі руками. — Врет и не краснеет!

читати