Завантажити

“А тамті де?”—спитав гетьман, розглядаючись по хаті.
“Обідати пішли”.
Орлик несміливо приступив до гетьмана: “Ваша милість теж зводять прийняти обід”.
Гетьман заперечив головою: “Не хочу!”
Це “не хочу” було так сказано, що Орлик і не питався далі.
Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звитався з ним. “Як ваше здоров'я?” — спитав, силуючися на усміх.
“Спасибі милості вашій. Живемо помаленьку”.
“Гірке це наше життя, панове товариші, ой гірке! Ворогові своєму такого не бажаю”.
Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поручча.
Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!
Гетьман здригнувся: “Стріляють цареві до обіду!” — процідив крізь зуби.
Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим.
Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обіда навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висків. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обіда. Невже ж посмів би цар тепер, коли стільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його престол, котрий тріщить, як отсе старе крісло, на якому сів гетьман,— невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб?
Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей.
Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість з собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим,— прийшло Ломиковському на гадку.
І він стихійно і не надумуючися довго обхопив гетьмана за коліна: “Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же так у голоді сидіти. Будь ласка!”
“Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу”.
У словах гетьмана почувся жаль.
Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарікати й жалітися не любив.
“Коли б я так вірно і дбало служив Богові, то дістав би найбільшу нагороду, а тут, хоч би ти і в ангела перетворився, то й тоді, мабуть, жодної подяки не зажив би за службу і за вірність свою”.
Знов залунали голосні стріли, перебиваючи гетьманові слова.
“На віват стріляють прокляті!” — вихопилося Горленкові.
Гетьман пильно подивився на нього.
“Стріляють!”
І він гірко всміхнувся, і поправився у старім і невигіднім кріслі.
Як же він постарів,— знову промайнуло їм через голову. Це вже не той Мазепа, що був перед роком.
І мороз пішов їм поза плечі. Якби так він, не дай Боже, покинув їх тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а поганої царської на кращу, божу, службу, що тоді сталося б з ними і з цілою Україною? Нема чоловіка, щоб міг зайняти його місце й гетьманувати так, як він.
Мазепа ніби їх гадки відгадав: “Га, що ж, в ложці каші з'їсти себе не дамо, хоч роти в них широкі й апетити великі”.
Горленко стиснув рукоять шаблі, Ломиковському очі засяяли.
“Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки — не підемо в Москву шукати науки”.
“Не підемо!”
“Чого ж ви стоїте? — перебив їх нараз гетьман.— Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! так”.
Старшини крісла до гетьмана притягнули.
“Присуньтеся, щоб не балакати голосно”.
Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав: “Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не можна би чогось навчиться. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна скінчиться, але як тепер воно є,—- то цар програв. Август зложив королівську корону, на польському престолі засів царський супротивник. Станіслав Лєщинський. Карло побіджує і тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви, що там про якісь бунти, про якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич — переходіть на другий бік! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього стояв: “скачи!”
“І що?”
“І — цей скочив...”
“Монгольська деспотія”.
“А в нас анархія слов'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархію переломити”.
Ніхто не перечив.
Зелені відблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотіли. Сонце схилялося на захід, а в хаті були від заходу вікна. І знов забриніли шибки.

читати