Завантажити

тоді обіймають: “мої ж ви!”… Настрашилися, що розгнівали Мазепу. А в того Мазепи все ще і козаків нових набереться, і червінців дещо знайдеться.— Жаль утратити союзника такого. Поки коника тягне, не відпрягай”.
Орлик бачив, що в гетьмановому серці злість у гореч перемінилася.
“Ваша милість подоброму з князем Меншиковим розійшлися?” — спитав.
“Чеши дідька зрідка, він і так кострубатий. Чує серце моє, що між нами ще до великого дійде. Він мені ногу підставляє. Котрийсь із нас конечно спотикнеться і впаде... А все ж таки спасибі йому, що до ліжка поклав”.
І гетьман став уголос сміятися: “Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба. Кожна кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так — слухай, що Меншиков скаже!”
“Ваша милість ще й мене можуть пережити”.
“Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару розвіє”.
Вечоріло: Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову голову, осяювало її краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього.
“Пилипе!”
“Слухаю милості вашої”.
“Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського”.
Орлик нахилився до гетьманської руки.
“Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно біля мене сидиш. Може, я ще проживу декілька літ, а може, мене Господь нині-завтра і покличе до себе. Щоб ти тоді з Андрієм попід сили не брався, щоб ви мені в мирі і в добрій згоді тою дорогою ішли, яку я вам в останній хвилині покажу. Розумієш — в останній хвилині, бо часи зміняються, як погода в марті, і нічого певного я нині сказати не можу і не хочу, а роблю так, щоб для нашого спільного діла добре було”.
“Ваша милість можуть покладатися на мене; надії не заведу”.
 
* * *
Останні слова заглушив крик, зразу далекий, а потім чимраз ближчий, ніби хтось порятунку просив і з цим проханням добивався до гетьманських вікон.
Орлик побіг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тінями. Подушки з білих робилися сірими, стеля нависала над ліжком, ікона з невгасаючою лампою відривалася від стіни і ніби у повітрі плила.
Гетьман передумував нинішню воєнну раду, розмову зі старшинами і гостину Меншикова.
Все воно переконувало його і впевняло, що наближається рішаючий момент, рішаючий не лиш для нього і для України, але, мабуть, для історії цілого Сходу. Тендітна сітка, котру він так хитро й обережно сплітав, доснована до решти. Треба вважати, щоб її не порвали. Кінець діло хвалить — треба подбати, щоб кінець не обезславив діла.
Мазепа дорожив тим своїм ділом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив його. Покінчивши з Мотрею, нічого більше в житті своїм не бачив, що могло б приманювати його.
Так, так. Приїхали білі коні в Бахмач і повезли від гетьмана Мотрю. Білі коні!.. Коли б тільки на тому й покінчилося! Післав би гетьман свою шестірню чорну і в золоченій кареті привіз би назад Мотрю. Та чи приїде вона? Для неї Івана Степановича вже немає, є тільки гетьман Мазепа... Зрозумій ти її! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрі знов з мамою попсулось, навіть, мабуть, до великого доходить... Бідна, бідна Мотря!
Старий Чуйкевич і Василь Кочубей раді би дітей своїх повінчати. Га, що ж? Коли Мотря згодна, хай іде. Він її силувати не стане. Щастя бажає Мотрі. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночі нема, ще й сумерків не було. Тепер лише підвечір'я...
Чого в тій хаті такі малі віконця? Відчинити б їх, щоб видно було кущі розквітлого бузку і синє небо над ними, і багато, багато зір. Хай би чути було, як солов'ї співають і як любі розмови гомонять по садочках...
А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке?
Вернув Орлик і доніс, що це наших людей знов москалі “пороли”. Побилися з солдатами чи з рейтарами, мабуть, і польські драгуни теж були. Намішали війська, як в казан гороху з капустою, і тепер клекотить. Ніхто не розбирається в тій страві.
Гетьман, почувши, аж на ліжку присів: “От, бачиш, які то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут світлійший до мене від царя приходив, а там моїх людей зневажають. Яке їм діло до нас? Мої люди під моїм регіментом стоять. Карати їх ніхто не має права. Не стерплю того, не стерплю!”
Він кулаком бив об нічний столик, аж плящинки з ліками скакали.
“Провіриш мені, Пилипе, це нове, нікчемне діло. Переслухати свідків, розслідити, хто винуватий, і звідомлення подати на письмі. Досить мені тієї зневаги. Моїх людей я маю судити,

читати