Завантажити

вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене! А покажіть голову”.
Гість ще більше нагнувся над ліжком господаря, а той по голові його погладив.
“І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа,— Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій”.
“Для доброго діла варт і життя не пожалувати”.
“То правда. Не гнівайтеся, що не хочу світла. Не хочу кликати Кендзєровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна”.
“Не тільки тут, скрізь так у політиці буває”.
“Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже”.
Обидва привикали до сумерків і при блисках лампади слідкували за грою своїх облич.
“Були?” — спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя.
“Був”,— відповів єзуїт Залевський.
“У Саксонії?”
“У його милості короля Станіслава”.
“І як вас приняв гех Stanislaus?”
“Над усяке сподівання гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів”.
“Спасибі. А діло?”
“Діло не легка річ”.
“Не легка?”
“Так, бо милість ваша дуже багато жадають”.
“Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як я деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би. Мазепа половину України запродав. СІага расtа claros faciunt amicos. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одне втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок”.
“Але те саме, що сказали б українці про вашу милість, коли б ваша милість віддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станіслава, якщо він згодиться його вам відступити”.
“Раrdоп! В тім є велика різниця”.
“Яка?”
“Загарбане віддати, а своє прогайнувати,— це не все одно. До того його милість король Станіслав, кінчаючи давню польсько-українську ворожнечу, покладе підвалини під новий устрій Східної Європи. Помирені колишні вороги з'єдиняться і спільними силами відпиратимуть грізного ворога від своїх границь. Як ні, то, як кажу, він і нас, і вас поневолить, одних і других зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро це символ нової Росії, котра зі своїх болот і снігів виступає на широку європейську видівню, щоб на ній відіграти великодержавну, імперіалістичну роль. Балтійське і Чорне море, Карлати й Царгород — це ті границі, до котрих вона піде по наших трупах. Король Станіслав, як людина розумна й далекоглядна, як чоловік образований і розуміючий історію, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрі поза границями своїх власних маєтків границь і добра Речі Посполитої не бачать”.
“Не легка річ робити щось проти волі панів і вельмож польських”.
“Треба робити те, що інтерес державний велить. Кожний пануючий зречеться частини, щоб цілість скріпить. Це — конечність і годі”.
“А ваша милість частини не зрікаються”.
“Бо мені не вільно. Це ж українська земля. Я чужої землі не домагаюся, навіть найменшого шматочка, ні!”
“А що ж вашій милості дає цар Петро?” — спитав нараз, не без хитрості, єзуїт.
“Власне тому, що дає не те, чого мені треба, я хочу балакати з Карлом і Станіславом. Мені, як гетьманові Мазепі, нічого більше й не треба. Як бачите, я собі не менший пан від якого там короля і не бідніший від жодного з них, але для ідеї державної і заради культури європейської зважуюся на гру, в котрій можу втратити все”.
“Того ніколи не буде. Карло побідник, Карло герой, на нього дивиться весь світ”.
“А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександр Македонський, Ганнібал і Валєнштайн — це не герої? А що сталося з ними? ,Еvеntus Ьеlli sеmper dubius est'”.
Балакали по-латинськи, але так легко й живо, ніби це була їх спільна, рідна мова. Один на другого дивилися з-під ока. Обидва мали за собою школу й досвід. Єзуїт балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кожний звук почути, зате не чулося того чуття, з котрого звуки людської мови виходять і забарвлюються ним.
“Ваша милість,— почав єзуїт,— можуть бути впевнені, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милості вашої, вважаючи себе його

читати