Завантажити

і непочемний шляхтич відпровадив його до карети з тою самою нібито дурнуватою усмішкою, з якою перед годиною привітав його, а яку звичайно носять на своїх тупих і безвиразних обличчях підупавші панки та всілякі збіднілі свояки-резістенти, що тримаються клямок з півмисків повних на дворах, поки що не цілком ще підупавших і тільки повільно й незамітно падаючих у низ своїх високих і добротливих протекторів.
“Цей vеnеrаbіlis раtеr роль свою грає summa cum laude,— думав гетьман, віддаючи себе в обійми м'яко вистеленого нутра своєї карети.— Такий артист варт доброї заплати. Наші ченці не менше хитрі від усяких єзуїтів і тринітаріїв, але потрібної е д у к а ц і ї не мають. Доказ — історії доносів на Мазепу”.
ПО ДОРОЗІ
Дорога була безпечна, бо перед виїздом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа і очистила старанно всі ходи й переходи, всі шляхи і стежки від усякого підозрілого й ненадійного елемента. До того день, кілька здорових і добре озброєних гайдуків — можна було їхати безпечно.
Дощ уйнявся, весняні хмари розвівалися, як дими по битві, молода зелень аж хапала за очі.
Гетьман жалував, що не застав княгині. Все воно краще мати діло з панею, ніж з її служкою, хоч би навіть з таким хитрим і дотепним, як отсей тринітарій.
Мудра княгиня Дольська! Вміє вона підібрати відповідних людей, грачів, не партачів. Можна бути певним, що її посли не пошиються в осли, діла не попсують.
Гетьман був рад, що вигляди на новий союз України зі Швецією прибирали конкретні і корисні форми. Останній побут з царем і Меншиковим у Жовкві впевнив його, що з Москвою не заїдеш далі, ніж до чорта в зуби. Петро, навіть побитий, буде ще для України ворогом дуже небезпечним. У нього вже нині війська поверх сто тисяч (крім козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рівня знаменитій армії шведській, але все ж таки куди краще від давнього, котре ані оружжя доброго не мало, ані бойовим духом не відзначалося. “Нъть попеченія о томъ, чтобьі непріятеля убить, одна забота — какъ бы домой поскоръе”,— писав про московське військо московський чоловік Посошков. “Дай Богъ великому государю служить, а саблю изъ ноженъ не вынимать!” — це було бажання пересічного московського лицаря.
І тепер ще дух московської армії не піднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом і духа зреформує.. Вояка дає не земля, а чоловік, бойовий вишкіл кращає, дисципліна поправляється, воруження теж, мобілізація справніша, устрій “тила” відповідніший. За літ кілька у нього буде 200 тисяч справного і карного, на заграничний лад вишколеного і зоруженого війська. І що тоді станеться з Україною? Що значитимуть супроти цієї бойової сили наші сміливі і хоробрі, але мало карні полки, котрі своїх виборних і всяких других прав ніяк позбутися не хочуть?
Гетьман чув, що це, мабуть, останній момент, коли ще можна врятувати загрожену автономію України, а властиво останки тієї. Проґавиш цю нагоду — і вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там і винародовлять її.
Усі події, воєнні й політичні, усякі порахунки, економічні й культурні, публичні й особисті, з непереможною силою штовхали Мазепу в обійми нового союзника.
Як чоловік освічений, і з книжок, і з досвіду вчений, він бачив усю небезпеку такого політичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподіваннями, лише обережно, розглядаючись на всі сторони, йшов вперед до наміченої цілі, не зриваючи поки що за собою мостів, бо, може, ще доведеться ними назад переходити річку.
Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах України, наздоганяючи гнідого Олексієвого коня, але сто разів швидше буяла гетьманова думка політичними дорогами й дипломатичними стежками цілої Європи, шукаючи ратунку і захисту для великої і важкої до переведення ідеї.
Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка.
“Що там такого? Нам спішно!” — спитав гетьман.
Йому відповіли, що чоловік якийсь лежить поперек дороги.
За хвилину побачив крізь скляні двері карети, як гайдуки тягнули за руки й ноги щось подібне до чоловіка, але так пошарпаного й окервавленого, що годі було в ньому доглянутися образу й подобі я божого.
Призвичаєний у війнах до подібних і до гірших ще образів в часі миру не любив їх і гидився ними, тому, не гаючись і не зважаючи на болото, виліз із своєї карети і підступив до трупа.
По останках одежі впізнав шведського жовніра. Головних нарисів драми не важко було догадатися. Москалі, а може, й наші на московській службі провадили туди шведських бранців. Як звичайно, знущалися над ними. Скатованих і знесилених до краю залишали безсердечно на шляху — на поталу диким звірям і хижій птиці. Мабуть, це один із отих безталанних... Молодий, фізично слабо розвитий, з малими руками, походив, мабуть, з панської або інтелігентної родини. Може, який одинак, ціла надія батька й мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на квітучі дерева й,

читати