Завантажити

на Ненаситецькім порозі.
Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.
І, забуваючи про все, він, дивлячись їй просто в очі, спитав:
“Мотре, а що ж буде з нами?”
Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його, або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.
Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:
“Що буде з нами? — питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі”.
“Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов ніде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре”.
“Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?”
“Навіть після того”.
“Правду кажеш?”
“Як на сповіді святій”.
 
* * *
Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гильками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.
Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:
“І не соромно тобі гетьманову коханку любити?”
Чуйкевич і собі з місця зірвався:
“Мотре,— прошипів,— уразила ти мою найболючішу рану!”
Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.
“Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку,— я по щирості спитала”.
“Мотре! — почав з жалем Чуйкевич,— ти навіть не здогадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою — як між молотом і ковадлом лежало”.
“І ти видержав удари?”
“Я переміг свій біль... Я не можу тебе не любити”.
“Дивно!”
“Сам собі дивуюся, Мотре”.
В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.
“Знаєш що? — почала нараз, змінюючи свій голос, Мотря.— Говорім, як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути”.
“І буду”.
“Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?”
“Правди хочу, Мотре”.
“Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу”.
“Гетьмана любиш?”
“Люблю свою мрію, а більше не питай”.
Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця.
“А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів?”
Чуйкевич міцно стиснув її руку:
“Спасибі тобі, Мотре!”
“Пліткам не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?”
“Розумію”.
“Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки”.
Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:
“Стривай! Послухай і мого слова”.
Посадив її на ласку, сам стояв, стискаючи шаблю:
“Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути... Так тоді, покорімся їй”.
Слухала спокійно і уважно. А він говорив далі, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.
“Для обох нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені — ти! Пощо воно?”
“Гадаєш — краще покінчити з життям?”
Чуйкевич зжахнувся:
“Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!”
“А що ж тоді?”
“Що?.. Позволь — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Хведорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому”.
“Гетьманові, гадаєш?”
“Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі”.
“Так, сказала я це”.
“Так тоді й бачиш. Любов Хведорівна не стане впівдороги, далі коверзуватиме проти гетьмана і попсує діло. Не гнівайся, що так про твою маму кажу”.
“Кажи!”
“І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш”.
“Ні, я того не хочу, Іване”.
“Так тоді — кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу”.
“Який?”
“Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: ,Мрію кохаю'. Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі друзі, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас”.
У бузку залящав соловей, затремтіли зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На

читати