Завантажити

бажаєш, діду,— почав хтось із гурту,— бо який хосен землі з того, що вона багата? Пани багатство деруть, а люди з голоду мруть”.
Ватага зависливими очима гляділа на козаків у білих сорочках і на старшину, що під липою в холодку попивав пиво.
Розтаборилися осторонь, на мураві кругом сліпого діда.
“А нуте, покажи, що вмієш!”
Дід бандуру строїв.
“Сумної чи веселої вам?”
“Смутку і так багато на світі, веселої грай!”
Ой була Парася,
Медку напилася,
І в садку-холодку
Спати поклалася.
Хазяйка, щоб не слухати непристойної пісні, пустилася в хату. Але її здержали на ходу.
“Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко?”
Хазяйка обіцяла дати по чарці.
“По обіцянку на скорій клячі поспішайся”,— гукнув молодий парубок, зірвався на рівні ноги, заіржав, як кінь, і побіг за хазяйкою по горілку.
Дід закінчив пісню, як то Парасин сват, з кінця Ігнат, припав до пазухи і відганяв мухи.
Дід підморгував і підстрибував, рухами доповідаючи слова, а слухачі тішилися, не знати чим більше — піснею чи дідом.
Випивши по чарці, розказували всячину. Хто кого перебреше. Той парубок, що іржав до горілки, плів небилицю про те, як то він черешню з власного вуха їв:
“Ще дитиною запхав собі до вуха кістку черешні. Тягнув батько, тягнула мати, і тітки, й сусідки, і ціла громада, так кістка вилізти не рада. Аж пішов він у похід, ранили його і без пам'яті цілий місяць пролежав. Будиться, дивиться, а над ним черешня шумить і ягоди рум'яні, ніби губи в Парані. Виросла псяюха йому з правого уха”.
“Ну і що?”
“А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню, для таких свиней, як ви!”
“Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався,— почав інший,— бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові, сестри моєї покійної зовиці, виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила... На руках, на ногах, навіть на спині чиста, кажу вам, гречка”.
Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць.
Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися,— ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана!
Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.
Тільки один мовчки сидів, ніби він з роду сміятися не вміє. Того на решето брали.
“Знаєте, що зробив Онисим?” — питався котрийсь, показуючи на мовчазливого товариша.
“Нічого мудрого, але розказуй вашець!”
“Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: ,А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; з одежі або з харчів, щоб не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути'.
Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив,— знаєте що? — дитину! Дівчинку дволітку, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? Плакало,— казав,— поміж трупами, змилосердився та й забрав'”.
“Свої діти маю, так знаю, що таке дитина”,— боронився Онисим.
“А в мене нікого нема,— озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима.— Сам як палець, тільки помста ходить за мною”.
“І це дружина, якщо іншої Бог не дав”.
“Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені”.
“І чому б то багачам з бідними не поділитися?”
“Захотів молока від бика”.
“Попроси в жука меду”.
“У них і серед зими не випросиш леду”.
“Багач глухий, коли кажеш: ,Дай', а скажи: ,На', то вчує”.
“Багача просити, що глухому пісню співати”.
“Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє”.
На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.
“Мабуть, гарне пиво”,— почав.
“Нічого собі”,— відповів Чуйкевич.
“Спробував би, так грошей чортма”.
Чуйкевич наказав і йому дати мірку. Той випив і, втираючи вуса, похвалив: “Є ще гарні пани на світі!”
“Лучаються,— відповіли йому,— та мало”.
Веди мене, поводир,
Де дівчата роблять пир,
От там мене поцілують,
Пампушками нагодують! — Тю! —
співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали.
Зірвався один:
“Пускайте мене, не витримаю довше. Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте!”
Насилу посадили його на місце:
“Розжалобився, як вовк над поросям,— казали.— Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, доки не проженуть”.
“Це такий,— пояснював Чуйкевичеві весельчак,— що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер

читати