Завантажити

нещасливого народу”.
“А ще більше дурного”,— зауважив Чуйкевич.
Той глянув на нього спідлоба: “Ваша милість не тутешні, мабуть”.
“По чім гадаєш?”
“Тутешні нашого брата за чоловіка не мають,— а, присуваючися ближче, додав: — чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Як би ваща милість у погоню за такими, як отсе ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує”.
Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в нього дійсно інше діло, і питався, що це за люди і чиї?
“Свої та божі. Не в змозі довше страждати; тікаємо”.
“Куди?”
“Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запоріжжя, на Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки вирватися звідси...”
В громаді зашуміло. Сварилиcя. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна. Іншим спішно було до нього. Наскучило псяче життя: втеча, скитальство, жах перед погонею. “Ходімте,— казали,— а то нас опісля не приймуть, або, як чернь, поженуть перед собою”.
Сварка до бійки доходила.
Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, сякали до очей. Ось-ось і почнеться кровопроливство і коостеломство, як хазяйка казала.
Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.
Тишина…
“Товариші! — почав.— Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте, правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками збиралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана”.
“Циганові отаманом бути! — Закричали навкруги.— Циганові!”
Поклонився їм:
“Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!”
“Хай буде!” — відповіли йому.
“А тепер прочитаю вам, що Булавін пише”.
Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в вуха сипав:
“Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди, злодії і розбишаки! Хто захоче з походним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з’їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити — то забирайтесь до мене у вертепи самарські!”
Перервав, обкидаючи громаду очима.
“Всякий ласий на чужі ковбаси” — озвався хтось із гурту.
Циган спалахнув: — “Котрий це”
Винуватець підняв руку вгору — “Я”
“Чого?”
“Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опісля — дзуськи! Добре чужими руками жар загрібати”.
Та ще він і не сказав того, як циганова рука звалила його, ніби пень сокира. Обіллявся кров'ю.
“Так кожному буде, хто важиться торочити чортзна-що”.
Покараного обливали водою, але ніхто не встоював за ним.
Циган письмо за пояс назад сховав.
Чуйкевич зразу здогадався, що це один з агентів, котрих сотнями розсилав Булавін, поширюючи бунтівливі відозви по Україні.
“Який народ! Жаль, що на власну руку починають... Віз, котрого колеса обертаються кожне в інший бік”.
Нараз розлігся свист, ніби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зірвався перший: “За мною!”
І ватага хильцем висунулася з подвір'я, тікаючи перед погонею. Остався тільки дід.
Ніби байдуже пригравав на бандурі:
Гуляй, доню, не бороню,
Хоч би до неділі,
Та дивися, щоб вернула
У сорочці білій…
 
* * *
“Розігралося наше море,— говорив до себе Чуйкевич.— Чуда Божого треба, щоб утихомирити його”.
Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке і приглядаючися до того, що творилося між людьми посацькими й волосними, як вони, відірвавшись від землі і роду, робилися елементом на все спосібним і до всього готовим, він бачив небезпеку, яка загрожувала Україні, і сильно турбувався нею.
Як у хмару в Батурин в'їздив.
Дивився на замок, гарний-гарний та повищерблюваний зубами часу, на вали, що поприсідали, на гармати, в котрих навіть на “віват” добре не стрілиш,— пригадав собі свари й каверзи старшинські, і так важко зробилося йому на серці, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, і собі кинув усе і втікав на Запоріжжя.
Мотря не пускала...
НА УКРАЇНІ ГУЛО
На Україні гуло. Віками робилися миті, всякому ясно було, що гніву Божого не минути...
З усіх боків насувалися хмари, ніде не видно було шматочка ясного неба.
Куди не глянеш — чорно, де не повернешся — блискавки та громи.
Сіркою і згаром заносить.
Люди почувають себе, як збентежена тучею отара, Не цікава їм праця на ріллі, не радує їх ні збіжжя буйне, ні скотина гарна — крізь смуток дивляться на світ. Для кого виснажуєш сили, пощо потом землю обливаєш? Завтра, як не ворог, так свої прийдуть і знівечать твоє добро.
Навіть діти не були батькам милі.
На яку долю

читати