Завантажити

Появляться і стануть дорікати мені, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки та кривди, забув про сором України”.
Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподівано поставив перед його очі, і про Петра забув.
“Що ти зробив? — спитають мене тіні замучених предків. Що ти зробив, щоб помститись за нас, щоб визволити народ? Матір твою, Україну, колесують, а ти орден святого Андрія почепив на шию і спокійно глядиш на її муки!..”
“Уважай, Пилипе,— звернувся нараз до Орлика гетьман,— вважай, щоб і тобі так колись у північну годину не явився дух гетьмана Мазепи”.
Орликові зробилось моторошно. Він був перетомлений і прибитий.
Гетьман зауважив це і наказав йому сідати.
Знову мовчанка. Осінній дощ лупотів по покрівлі, стогнали дерева в саду, десь далеко внизу шумів, ніби сердився, Дніпро.
“Збентежився, як бачу, Пилипе”.
“Моторошно мені, страшно”.
“З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна”.
“Роботи я не боюся”.
“Тільки відповідальності — правда? А що ж я тоді маю казати?”
“Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем”.
“Хтось його двигати мусить... Двигни цей камінь, двигни!— тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години”.
Орлик сумно всміхнувся: — “Не скриваюся, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків”.
“Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих?”
“Живі страшні для тіла, а вмерлі — для духа”,— відповів Орлик.
“Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей”.
Орлик не знав що на се відповісти. Перед ним віч-до-віч стояли живий Петро і вмерлий Мазепа... Вибирай!
Свічка догорювала й зачинала коптіти.
“Віднеси її до моєї спальні, там згасиш і принесеш другу, біля ліжка на столику стоїть. Не можу стерпіти смороду догоряючої свічки... бачив я раз у Москві, як догорював чоловік”.
Орлик виконав наказ. За хвилину вертав зі спальні з новою свічкою у срібному ліхтарі. Поставив її на стіл і став, як звичайно, коли гетьманові звіти здавав.
“Що нового?” — спитав Мазепа, ніби забуваючи про лист.
“На Дону неспокійно”.
“Як 1705 року в Астрахані, коли там було убито Ржевського і заведено козацький устрій”.
“Мабуть, чи не гірше. До Булавіна багато вже станиць пристало над Північним Дінцем, понад Хопром і Ведмедівкою. Навіть у Тамбовській губернії бунтуються селяни, мордують панів і заводять козацький устрій”.
“То не добре”,— сказав гетьман, стягнувши густі брови.
“Чому, милосте ваша?”
“Бо не впору. Заскоро вибухають ті бунти. Ще не час. Погибне багато народу і який з того хосен? Дивися, і я теж мушу військо своє проти Булавіна слати, хоч воно мені не на руку. Мушу, а то вороги сказали б цареві, що Мазепа з Булавіном тримає. Цар ще сильний, він погасить пожежу... А в нас?”
“І в нас не краще. Багато посполитих до Булавіна втікає, особливо з Полтавщини. От недавно і Чуйкевич казав, що бачив”.
“Чуйкевич? А що ж він?”
“Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе”.
“Хай їм Бог допомагає,— сказав, зітхаючи, Мазепа.— Може, аж тепер Любов Хведорівна заспокоїться”.
“Дав би то Бог!”
“Бог, Бог! Вона чорта слухає, не Бога!” — і гетьман увірвав розмову.
Орлик зрозумів, що вона йому не мила.
Хотів іти, але гетьман затримав його:
“Стривай ще? А що ж нам з отсим листом робити, як ти гадаєш?”
“Ваша ясновельможність самі зволять зміркувати, що тут робити треба”.
“А що ти робив би?”
Орлик зам'явся.
“Говори по щирості!”
“Я відіслав би ті листи цареві, щоб таким чином довести свою непорушну вірність”.
Гетьман ніби сумно, а ніби з докором подивився на свого генерального писаря. Орликові зробилося ніяково.
“Це я так зробив би, маючи на гадці не царя, а вашу милість, коли б лист був проти милості вашої і на вашу шкоду”.
На уста гетьмана вибіг глумливий усміх, але зараз і сховався під вусом: — “Прочитай мені ще раз лист від княгині Дольської”,— сказав.
Орлик вволив його волю.
Княгиня писала, що тринітарій, з яким гетьман бачився у її дворі, вертаючи з Жовкви, був у Саксонії, переговорював з королем Станіславом і привіз від нього лист, який вона гетьманові разом зі своїм нинішнім листом посилає. Крім того, король передав проект нової умови з Україною, котрий вона видасть гетьмановому довіреному післанцеві, якщо він від гетьмана прибуде. Та ще просив король Станіслав, щоб гетьман починав діло, заки шведи підійдуть до границь України. Це конче потрібно.
Гетьман слухав уважно. Деякі речення казав собі перечитати вдруге, ніби лист виучував напам'ять.
“От чого жадає від мене моя кума, княгиня Дольська! Дрібниця, тільки зажмури очі й лети стрімголов

читати