Завантажити

Тікати почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже добачили мене, значиться, треба йти наперебій, треба їх клином розбивати”.
“Як то клином?” — питалася панна Мар'яна.
“Постривайте, ось як. Я напереді, як вістря, мої козаки за мною, так що голови їх коней доторкалися боків мого знаменитого верхівця...”
“Розінанте?”
“Ні, Чорнозора, так звався мій кінь. У лівій руці спис, у правій шаблюка...”
“А поводи?”
“Які ж бо ви, панно Мар'яно! — поводи в зубах, от так, о”.
Тут пан Згура у ліву руку вхопив виделку, в праву ніж, край обруса в зуби, нагнувся понад стіл, як їздець на коні до атаки, підняв брови, витріщив очі, насторощив вуса, вишкірив зуби і зробився такий смішний і страшний, що жінки аж закричали.
“Таким отсе клином,— розказував далі,— як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратників, котрі висунулися наперед, залишаючи своїх невольників, як стадо баранів геть за собою...”
“І що?” — спитали всі три жінки нараз.
“І що ж би! Ні один живим не остався. Хто від списів, хто від мечів — усі на бойовищу лягли, порубані й: посічені, як м'ясо на стільниці”.
“А невольники?”
“Це, бачите, не були невольники, лиш рекруті, котрих ратники для царя свіжо набрали, з головами наголо вибритими і зі зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського війська солдатів набирають. А доставивши їх до казарми, кожному десятому, без розбору і без вини, дванадцять київ відчислюють, щоб знали, що таке дисципліна. Тоді замикають їх на хліб і воду, і що лиш по такім привітанню зачиняють муштри вчити. Що я з ними зробив?—питаєте. Річ проста. Відпровадив їх до границі, вліпив кожному по три киї і наказав, щоб більш на Україну не навідувалися, бо тут б'ють”.
“Їх сто, а вас три — і дали себе пороти?”
“Панно Мар'яно,— жалівся пан Згура,— їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка субтельна, ніякої віри в нашу шляхетну правдомовність не маєте, ніби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу”.
“А скажіть, будь ласка, що таке Згура?” — спитала нараз, роблячи невинну міну, панна Мар'яна.
“Згура? Це, бачите, ми колись звалися Діоскур, а з того зробили Згура, от так як на ф е л ь д м а р ш а л кажуть наші козаки ф е р ш а л”.
“А може, ви не Діоскур, а Діомед?” — зауважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі: “Буде вже, пане Згура, буде!”
“Буде вже нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкіра,— жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: — А шведських офіцерів бачили?”
“Чи раз. І в боях, і в полоні”.
“То ви вже і в шведському полоні були?”
“Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня”.
“Хвали мене ротику, бо розідру тебе”.
“Це не похвала, а честь, кому честь. У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти”.
“Особливо на писок...”
 
* * *
Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Хведорівна пригадала, що пора їм спати.
Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило для кухні і для прислуги.
“Не будемо нашим паням місця забирати”,— почав, дякуючи за вечерю, Згура. Але панна Мар'яна зараз таки пришпилила його: “Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?”
“Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок,— відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику.— І якраз тому, не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться”.
Пішли.
Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав: “Прикро мені, пане товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича”.
“Що ж таке? Кажіть!”
“Перше заспокійте мене, що не погніваєтесь на мене”.
“Впевняю вас”.
“Так слухайте тоді”.
Він присів біля Чуйкевича і, пихкаючи люльку, став розказувати про Кочубеїв, котрі ще й тепер, коли Чуйкевичі побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана.
“Чого ж хоче теща моя?!”—аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич.
“Булави,— відповів Згура.— Булави захотілося Кочубеїсі”.
“Можлива річ? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батурині залишає, між ними гарні стосунки”.
“На око гарні, а на ділі погані, вірте мені. Я тому нарочно й заїхав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любові Хведорівни, вона вам сприяє, робіть що, а то вийде біда. Вони доноси шлють”.
“Доноси? — і Чуйкевич вхопився за голову руками.— Мій тесть і теща — донощики на свого гетьмана й добродія!”
Він зірвався з лежанки і нервово почав ходити по току повітки.

читати