Завантажити

тихого щастя?”
“Якщо маю тобі правду сказати,— відповіла Мотря,— то я на те не маю надії. Чомусь мені здається, що нас ще не одне таке чекає, чого ані розумом не збагнеш, ні серцем не прочуєш”.
“І не страшно тобі?”
“Ні раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Такої тишини, як ось тепер, я витримати не можу, пригнічує мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки осліплюють очі, хай вітри трощать дерева старі,— що марне і гниле, хай гине, заради нового і здорового”.
“Ти все така, як колись була, Мотре. Не змінило тебе подружжя зі мною”.
“Ніщо мене не змінить, Іване”.
“А все ж таки був час, коли ти інакше виглядала”.
“Гадаєш у Бахмачі?.. Так... Не скриваюся... Зі мною діялося тоді щось таке, чого і сказати не вмію”.
“Ти була задивлена в нього і захоплена його появою”.
“А ти б то ні?”
“Так, Мотре. Гетьман мав і має наді мною велику силу. Я щиро відданий йому”.
“Чого ж тоді тривожиться, Іване? Твоє завдання — вірно й чесно сповняти свою службу. А інше, як Бог дасть”.
Їх розмову перервав Мотрин паж, котрий прибіг до городу, сповіщаючи, що приїхали гості.
“Хто ж такий?”
“Якийсь старшина, котрого імені не затямив, і гетьманова сестрінка, панна Мар'яна, їх вітає Марія Хведорівна”.
Молоді господарі побігли в двір.
“Подумай, панна Мар'яна, який несподіваний гість!” — говорила до Чуйкевича Мотря.
Панна Мар'яна, донька гетьманової сестри від другого її чоловіка, перебувала в Києві, доглядаючи свою хвору бабку ігуменю Мазепину, гетьманову маму. Тепер їхала вона трохи на село, щоб відпочити на свіжому повітрі, і поступила на ніч на хутір молодих Чуйкевичів, котрих знала з Батурина. Була це панночка не перших літ, але незвичайної вроди, з гарною товариською огладою, освічена й розумна. Войнаровського перша сестра, гетьманова сестрінка і гетьманової мами улюблена внучка, вона багато дечого знала, чого іншим не доводилося чути, і розмова з нею не закінчувалася на питаннях про погоду, про прислугу і про ціни на вбрання та на косметичні мазі й смаровидла, з нею любо було провести на розмові не лише короткий і літній вечір, але й хоч би цілу нічку.
З панною Мар'яною їхав, як товариш і опікун у дорозі, пан Згура, родом грек, чоловік теж дуже бувалий, меткий і хитрий, Мазепин близький дорадник, про котрого ніхто ніколи не міг знати, де він буває, усе в роз'їздах з гетьмановими секретними ділами.
Мужчина дуже гарний собою, котрому, подібно як і гетьманові, годі було літа вгадати, виглядав молодше, ніж справді був, і знайомі не раз доповідали собі жартом, що, мабуть, обидва вони одному чортові запродалися і він їм ліки проти старості зі своєї пекельної аптеки приносить.
Пан Згура почував у собі любовний а ф е к т до панни Мар'яни, котра жартувала собі, що це не а ф е к т, а д е-ф е к т, і амурів дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тільки приговорами та відговорами збувала його.
Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповідаючи, нібито мимоходом, про свої усякі лицарські вчинки, яких не повстидалися б були Ахілл, Гектор і Патрокл, про менших героїв і не згадуючи. Панна Мар'яна разом з господарями і тіткою Марією поважно слухала тих фантастичних оповідань, а потім так само поважно питалася: “Слухайте, Згура! Чи всі греки так здорово брешуть?”
Пан Згура робив сумну міну і звертався до молодої хазяйки: “Мотре Василівно, скажіть мені, будь ласка, чи у всіх українок так гострі язики?”
“Спитайтеся панни Мар'яни”,— радила йому Мотря. А тоді панна Мар'яна, нібито нишком, казала до Марії Хведорівни:
“Правда, тітусю, яка смішна фігура отсей пан Згура”.
Пан Згура не обіджався, бо він любив гетьманову сестрінку і не тратив надії, що завдяки протекції його ясновельможності таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрією було споріднитися з гетьманом.
Невеличке і досить достроєне до себе товариство, хоч про політику не балакало багато, чуло, що їх погляди не відбігають далеко від себе. Всі вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вірили в його розум і в досвід, а ненавиділи царя-антихриста, котрого жорстокі кари й необчислені вчинки викликували в них прямо омерзіння.
“Іду я раз,—розказував пан Згура, попиваючи мед за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею,— їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав — чумаки їдуть, пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж, під'їхавши на кид стріли, бачу — відділ узброєних ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста”
“Чи не забагато, пане Згура?” — перервала панна Мар’яна.
“Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять”.
“Як дванадцять розбійників”.
“Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити?

читати