Завантажити

Душно йому було. Повітря грудям бракувало. Відчинив двері.
Побачив перед собою двір у вінку старезних лип, з бузьковим гніздом на високій, мохом порослій покрівлі. Тільки в одному вікні світилося. Чуйкевич глянув і побачив Мотрю. Сиділа біля дзеркала і розплітала своє довге волосся, як русалка. Дивна така і гарна, ніби далека, а так серцю близька, його люба дружина. “Своєї долі навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш”,— пригадав собі. І тепер тая Мотря його, а її батьки — донощики на гетьмана.
“Пане Згура! — крикнув, приступаючи до гостя,— ви жартуєте собі, гадаєте настрашити мене, це неможлива річ”.
“Неможлива, але правдива”.
“Докази, пане Згура, докази!” — настоював Чуйкевич.
“Єсть їх більше, ніж треба, пане товаришу”.
“Будь ласка, які?”
“Спершу заспокойся, шановний Іване Васильовичу, а тоді і почуєш. Не жінки ми й не діти, а мужчини. Гетьман сприяє тобі і твоїй дружині, він і тестеві твоєму не бажає лиха”.
“Знаю”.
“Тому-то, бачиш, і нема потреби тривожитися, щоб тільки набудуче Любов Хведорівна понехала свої інтриги. Цар довіряє гетьманові, доносам послуху не дає, а донощиків видає йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не сталось. А раз їх цар гетьманові видасть, так гетьман і покарати мусить”.
“Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять!” — настоював Чуйкевич, котрий ніяк заспокоїтися не міг.
“На днях,— почав Згура,— через Батурин переходили черці Сівського Спаського монастиря, що поверталися з Києва із прощі, і сіли спочивати на лавці біля шинку на майдані за земляним окопом, знаєш де?”
“Знаю, що ж дальше?”
“Хтось доповів їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, і черці пішли в церкву, на вечірню, бо це під неділю було, думаючи стрінути там когось із Кочубеїв”.
“І що?”
“І стрінули Любов Хведорівну, як вона виходила з вечірні. Привітала їх вічливо і до свого двора заночувати попрохала. У неділю вони пообідали в Кочубеїв. По обіді Кочубей ліг своїм звичаєм відпочивати, а черці гуляли в ліску, що біля Кочубеєвого двора. Під вечір їх покликано в двір, щедро обдаровано, а коли вони хотіли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понеділок черці відстояли разом з Кочубеями заутренню і службу, а тоді одного з них, на ім'я Никанор, попрошено в садок”.
“Ваша милість розказуєте так основне, що в мене терпіливості не вистачає”,— перебив Чуйкевич.
“Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповідаю правду. Отож у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородиці в чорних рамах”.
“І що, що?” — добивався Чуйкевич.
“Хочемо,— сказав твій тесть до черця Никанора,— говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?” Чернець перехрестився до образу і запевнив, що нікому словечка не скаже. Тоді Кочубеї стали лаяти Мазепу, як великого грішника і як людину непевну й віроломну. Саме тоді покликано Кочубея до чолобитників, котрі прийшли до нього, як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубеїха далі гуляла з черцем і далі розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернувсь Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо і просив, щоб до нього приїхав сам архімандрит, бо він має до нього важне діло”.
Чуйкевич вислухав і заспокоївся. “Пане Згура,— промовив.— Я тут ще доносу не бачу”.
“В тім-то й діло, що ми не знаємо, чи був уже в Кочубеїв архімандрит, чи ні, чи, значиться, донос післано чи ні. Але й того досить, що Кочубеї Никанорові сказали”.
“Правда, досить!”
“Отже й бачиш. Тепер треба нам подумати, якби-то до дальшого не допустити, бо гетьманові доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вірив, але яка запорука, що він так само й до доносу Кочубеїв поставиться. Це ж не хто-небудь, а Кочубей, стольник його величества”.
“Так що ж тоді, на вашу гадку, нам робити?”
“Їхати в Батурин тобі або твоїй дружині і вговорити тестя й тещу, щоб вони залишили це небезпечне діло, котре їм може дуже багато лиха спричинити, їм або гетьманові, а може, і їм, і йому. Тепер війна. Не до інтриг пора”.
Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всілякими неправдоподібними оповіданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина поважна, довірений гетьманський, котрий затривожився новими каверзами Кочубеїв.
“Спасибі вашій милості,— дякував йому Чуйкевич,— подумаємо з Мотрею Василівною над тим, що ти нам зводив сказати і зробимо все, що лиш у наших силах буде, хоч ще раз кажу тобі, воно таке жахливе й неподібне до правди, що вірити не хочу”.
“Вір або ні, це вже не моє діло. Але незабаром впевнишся, що Згура не брехав”.
 
* * *
Сказавши це, він припав до подушки і захропів, так грізно, ніби тим хропінням хотів ворогів своїх відстрашити від себе. То свистав, то булькотів, як джерело підземне, то іржав, як його знаменитий Чорнозор.
Чуйкевич ніяк не міг заснути. Його тесть і теща донощики! Чи можна було

читати