Завантажити

Росії теж неспокійно. Народ сильно огірчений на царя за те, що воєнні тягарі накладає, віру православну в наругу подає, боярам бороди обтинає, а селян ще більше поневолює і закріпащає, ніж досі. На кого ж тоді опирається цар? Не покладаю я великої надії на його успіх. Якщо Мазепа вспіє сполучитися зі Станіславом, стягнувши досить війська до себе, то можуть укупі побідити царя, і що тоді станеться з нами?”
Кочубей глянув з докором на жінку. Кочубеїха не опустила очей.
“Знаємо тих вірних старшин, знаємо. Хиляться, куди вітер повіє. Хай лиш перша невдача стріне Мазепу, або Карла, чи там Станіслава, вернуться до царя. Народ за Мазепою, як колись за Хмельницьким не піде. Попи проти нього, хоч які розкішні храми побудував. Попи тепер московським духом підшиті, це не ті, що були колись за Тукальського. Мазепа тепер ще гірше зразив до себе народ, наклавши по талярові побору від коня та по копі від кожного вола”.
“Але ж його вірники голосять перед людьми, що ті побори заряджені на приказ царя”,— зауважив Іскра.
“Народ не знає, хто приказує, а бачить, хто бере, і до нього злість має”.
“І це правда”,— притакнув Іскра.
“Мазепа на сході всяких гультаїв, голоштанників і увесь хибкий народ наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосічний, на царя гостриш, а він на тебе підніметься”.
І того не міг заперечити Іскра.
Кочубеїха говорила далі: “Що мені за союзник Станіслав? Кажуть, людина він умна, але не вождь, і яке його військо? Нині до Саса, а завтра до ляса. І шведи не такі-то вже сильні, як кому здається. Коли б Карло почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцігу прокламацій хлопською мовою і не поширював би їх через своїх післанців тайних. Сильний противник не хапається таких способів”.
“Що ж ти на те?” — спитав Іскра Кочубея. “Моя дружина, ніби з книжки читає,— відповів Кочубей.— Та тут і радити нема що. Сталося і вже не повернеш. Сказав а з, говори і б у к и. Посилаймо до Осипова, брате”.
“Посилаймо”,— повторив, зітхаючи, Іскра...
І його Любов Хведорівна перетягнула на свій бік.
 
* * *
Шукали тільки певного чоловіка, найкраще з духовних, бо ті не зломлять присяги. Перебирали усіх знайомих і залежних від себе, таких, що відмовити не могли. Аж спинилися на полтавському попі Спаської церкви, Івані Святайлі.
Отсе була людина, яка найбільше підходила їм під смак.
Післали по нього, вговорили і вирядили до ахтирського царського полковника Федора Осипова.
Поїхав.
 
* * *
Любов Хведорівна принесла з пивниці кріпкого угорського вина і налила три великі срібні пугарі, визолочені всередині.
Перший піднесла Іскрі, другий мужеві подала, третій сама вгору підняла.
“Дай Боже пить та не впиваться”,— промовив Кочубей, замочуючи вуса в пугар.
“Говорить та не проговориться”,— додав, відкашлюючи, Іскра.
“На печі спать, а на покуті дверей шукать”,— докінчила Любов Хведорівна.
“Готова ямка”,— почав Іскра.
“Запала клямка”,— додала Кочубеїха.
“Тепер або пан, або пропав”,— докінчив Кочубей, і всі троє, вихиливши пугарі до дна і струснувши останні краплі на землю, навідліг, поза себе, кріпко стиснули собі руки.
 
КАМЕНЮКИ
“Двигни цей камінь, двигни! Під ним виводяться хроби, зігниєм від хвороби, двигни цей камінь, двигни!.. Він важкий. Може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час мине й настане час, що він рухне і розлетиться у дроби...”
Мазепа цей камінь двигнув, і він теж із нестерпним розгоном покотився в долину.
Єзуїт Заленський і капелан княгині Дольської, ксьондз-тринітар, промощували йому дорогу.
Дві каменюки рівночасно скочувалися в пропасть: та, що пустила Любов Хведорівна, і та, що з місця зрушив її гетьман. Каменюки, нерівної сили і неоднакового значіння, котилися рівночасно зарослими шляхами України.
Був ще хтось третій, що допомагав замірам Мазепи, а саме — болгарський архієрей, що із-за невідомих ближче причин свій владичий престол утратив і до українського гетьмана приблукався.
З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з високим лобом і черепом лисим нагадував трупячу голову під ногами Христа на Розп'яттю.
Людина вчена, а ще більше відважна, він готовий був іти, куди його гетьман пішле, і з найбільшої небезпеки виходив цілим.
Як актор у театрі вбирався у різне вбрання і знамените грав усяку роль: нині він — козак-запорожець, завтра — шляхтич, післязавтра — жид. Їздив до короля Станіслава і, перебраний за сліпця-бандуриста, перекрадався щасливо до головної квартири шведського короля Карла. Дивував його не тільки дотепом політичним, але й знанням старинних і середньовічних філософів.
Тепер він, у довгій чернечій рясі, з приправленою сивою бородою і з хрестом у руці, на худім конику нерозгаданої породи, заболоченім по самі уха і не чищенім Бог вість від коли, пробирався крізь козацький

читати