Завантажити

жінка й діти:
“Де Любов Хведорівна?”
“В церкві”.
Начальники, не надумуючися довго, рішилися взяти її з церкви.
Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви і забрати родину Кочубея, як вона вийде по скінченім богослужінню. Ні. Трощинський післав туди сотню волохів під проводом їх ротмістра Костя Великого і його трьох підручників.
Волохи оточили церкву, Кость Великий і його підручники увійшли в святиню.
Не зважаючи на службу Божу, підійшли до Кочубеїхи:
“Його милість гадяцький полковник кличе Любов Хведорівну до двора!”
Любов Хведорівна глянула на ротмістра і його підручників, догадалася в чім діло і відповіла рішуче:
“Не піду з церкви, нехай постражду між олтарем, як Захарія”.
Вроджена гордість і розуміння того великого значіння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися насиллю.
Біля неї сиділа невістка, Апостолова донька. Тая знала про добрі зв'язки свого батька з гетьманом і покладалася на них.
“Ходімте, мамо. Покорімся наказові влади. Христос, Бог наш, велів віддати кесареві що кесареве, а Богові — що боже”.
“За те й терплю, що кесареві кесареве віддати хочу”.
Народ у церкві заворушився.
Священик не переривав богослужіння, але ніхто не слухав його. Народ дивився на Любов Хведорівну, як на ктиторку і благодительку святині, і хоч не любив Кочубея, як узагалі не любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і монастирів і не глухі на голос людського горя.
Усіх сильно вразив напад озброєних старшин православної віри на церкву православну.
До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіли від чужинців, католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослужіння вдираються у православну церкву і починають ґвалт?
Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.
“Мамо! Не доведім до кровопроливства, до ще більшого зневаження святині!”
Насилу вговорили Любов Хведорівну, щоб вона вийшла із церкви.
Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи оточили колясу і поїхали до нового двора.
 
* * *
Було це напровесні. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-чорногузи.
Народ, побачивши Кочубеєву карету, оточену волохами з шаблями наголо, дивувався і не ставав, як звичайно, щоб поклонитися генеральному судді, тільки всякий уступався, якнайдальше з дороги, щоб не попастися під кінські копита та під волоські шаблі.
Кочубеїха нічого, крім кінських боків та крім штанів і чобіт волоських сотейників, не бачила, не знала навіть, куди її везуть.
В її душі накипало ще більше завзяття.
Уявляла собі, що це Мазепа, довідавшися про донос, мститься на них, але цар обстане за ними і не дасть зробити кривди своїм вірним підданим. Добре, що над Мазепою є ще хтось сильніший від нього, добре, що гетьман не є самостійним пануючим на Україні.
Щоб лиш скоріше їх листи дійшли до царських рук — вже він зробить Мазепі кінець.
За тими думками не зчулася, як коляса наблизилася до Кочубеєвого двора. Проминули майдан і завернули у двірську вулицю. Крізь засклені двері впізнала Любов Хведорівна свій новий, гострошпилястий дубовий частокіл.
Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора сповістити Трощинського, що Любов Хведорівна тут.
 
* * *
Трощинський, пообідавши смачно та випивши над міру, спав у столовій на новій шкіряній канапі. Полковник Кожухівський рився в Кочубеєвих паперах у його кабінеті, біля Кочубеєвої святині.
Крізь двері заглядав туди Бакх, що сидів на товстопузій бочці, над котрою було надписано: “ч о л о в і к н е с в и н я, б і л ь ш в і д р а н е в и п'є”, “ж і н к а л ю б а, щ о в е л а ч о л о в і к а з к о р ч м и з а ч у б а” і собі ставала навшпиньки й зазирала до кабінету, тільки москаль, котрий провадив козака на мотузку, не цікавився нічим і йшов собі далі.
Ніхто не смів будити Трощинського, ані відривати від діла охочекомонного полковника Кожухівського, і Кочубеїсі довелось добру годину простояти перед своєю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися по її подвір'ю, як відчиняли будинки й виносили з них, що кому завгодно. Вона не стерпіла такої наруги, вилізла з коляси і пустилася вузькою, не гаразд ще влаштованою доріжкою від брами до двірського ґанку.
Подвір'я було повне козацьких коней. Розкульбачені або й ні, повпинані до плотів або пущені самопас, іржали, оглядаючися, чи не несуть їм сіна й оброку. Чимало їх паслося на великому муравнику, котрий Кочубеїха з таким накладом праці виплекала перед ґанком і на котрий навіть курки не вільно було впустити. Всюди насмічено, напсовано, наруйновано, а може, й награбовано.
З гірким почуттям кривди підступила до двора його властителька.
Трощинський якраз переслався,

читати