Завантажити

панів, накладає на них і на міста великі контрибуції і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові ведмежу послугу робить. Відштовхує від нього поляків”.
“А що ж Станіслав переказує мені?”—спитав гетьман.
“І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гваранцію король Карло підписав”.
Гетьман відітхнув.
“А тепер до третього пункту перейдемо і до найважнішого. Що вирішив Саrоlus rех, отвічай!”
Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп'яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив.
“Не представляй комедії, кажи!” — наглив Мазепа.
“Терпіння, ваша милосте, терпінняї Це така благодать, якої з легкої руки не дають”.
“Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи!”
Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку давно не прану: “Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи!”
Гетьман глянув на нього і мусив признати, що виглядав він погано: “Ніби з дівками бився. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?”
“Коли Бог дасть,— відповів той.— Та я не один такий на світі”.
Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому:
“Лови!”
Труп’яча голівка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити.
“Є всі?” — спитав жартівливо і злобно гетьман.
Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розстебнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений вкількоро. Гетьман догадався, що це лист.
“Oт, який хитрець!” — сказав вдоволено.— Тебе хитрощів учити не треба”.
“Біда — великий учитель”,— відповів, подаючи гетьманові зім'ятий дрібним, але виразним латинським письмом написаний лист від короля Карла.
Гетьман, побачивши підпис, зірвався на рівні ноги. Одужав і відмолод. Скоренько пробіг письмо. Лице його просіяло. На устах появилася тая приваблива усмішка, якою він умів чарувати людей. Прочитав удруге і перехрестився: “Богові всемогущому хай буде честь і дяка. Скидаємо ненависне ярмо. Почнемо нове життя. Благословення Божого просім не для нас, а для нашої держави”.
 
* * *
Відчинив вікно. Хотів кликати своїх старшин, щоб поділитися з ними радісною вісткою. Король Карло гварантував незалежність України.
Та нараз ніби хмара насунулася на небо. Пригадав собі Кочубея. Ще він живе. Ще живе українська Леді Макбет, Любов Хведорівна Жуківна. Жуківна... і гетьман задумався тяжко. Спомини тридцяти літ, як хмара жуків, загуділи над ним. Важко відігнатися від них. А треба. Сказав а з, мусиш сказати і б у к и. Не вільно здержатися перед нічим там, де рішається доля держави. Кочубей камінь преткновенія. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на ньому цей великий камінь, котрий гетьман відвалив від гробу, в який на вічний упокой покладено волю України.
“На вічний упокой...” Хіба ж є що вічного на світі? Для нас — віки, для історії — момент. Не знаємо, що буде. Та кожний з нас повинен сповнити це діло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й помилка. Хто може предвидіти будучність? Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять. Зате їх доля — це доля степової трави. Виросте, сонце її спалить і нова на її місці росте. Треба сповнити те, що нам завданням нашого життя видається”.
Перед гетьманом на столі лежала його булава. Глянув і не пізнав її. Немов не та, що досі носив. Новими блисками мерехтіло дороге каміння. Тільки рубіни все ті самі, подібні до капель скам'янілої крові.
“А Мотря? — відізвався голос в потайниках душі.— Василь Леонтієвич — батько Мотрі”.
“Га, що ж! Мусить і Мотря терпіти”.
Гетьман булаву підняв. Ніколи вона не була така важка, як тепер.
Це не булава, а хрест, святий хрест, котрий прийдеться нести або на український Сіон, або на Голгофу.
ПЕРЕХИТРИВ
І цим разом Мазепа перехитрив Петра.
Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. “Віри клеветникам не йму і покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподіяти велику шкоду нашому спільному ділу, пускаючи інтригу між царя і гетьмана”.
Цар стояв на тому, що винуваті тут не лише Кочубей і Іскра разом зі своїми послами, передатчиками доносів, але й миргородський полковник Данило Апостол.
Цар знав, що між Апостолом і Мазепою були колись не вирівняні рахунки, а що Кочубеїв син одружений був з Апостоловою донькою і що родини їх, як близькі сусіди, жили з собою, так він і уявити собі не міг, щоб Апостол у доносі не мачав своїх пальців.
Цар не знав, що рахунки між гетьманом і його миргородським

читати