Завантажити

у підмогу. Де тут правда, де справедливість? І він затиснув п’ястук.
“Гарний союзник, нема що казати!” — промовив.
“Правда? Отож і бачиш, тоді-то я, почуваючи на собі велику відповідальність за долю нашої безталанної вітчини, яку я свідомо й добровільно прийняв на себе, рішився післати ксьондза-тринітаря, капелана княгині Дольської, до короля Станіслава, щоби з ним нав'язати переговори, і як відповідь дістав від нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як полохливому стаду, поки ворог нападе на нас і стане нищити землю нашу мечем і огнем. Як вільний і не завойований народ повинні ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гадаєш, що важніше — вірність цареві, котрий не додержує нам віри, чи добро вітчини?”
“Salus rei publicae ultima ratio est”,— відповів без вагання Орлик.
“І я так гадаю, Пилипе. Мазепа — не авантюрист і не примховатий дідусь. Мазепа знає, що робить. Вірте йому. Ще раз кажу тобі, і затям те собі на віки, щоб, як треба буде, свідоцтво перед будучністю дав, що нічого я для власної користі не роблю, а для добра нашого народу й нашої держави, котру я хочу на карті Європи закріпити навіки. Поведеться — гаразд, а ні — так совість моя чиста. Я не зжахнувся перед ніякою небезпекою, заризикував усім, чуєш? Усім!”
Тут гетьман підступив до Орлика і руку свою на рамено йому поклав: — “Що ж, сину, заспокоївся? Не маєш уже ніяких сумнівів щодо мене? Не боїшся духів?.. Ха, ха, ха! Дуже ти був нещасливий учора”.
“Тривожила мене непевність”.
“А тепер?”
“Тепер я вже знаю, чого дожидатися мені”.
“А що ж би ти робив, будучи Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за доносами йдуть, Меншиков піді мною риє. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносові не повірить. Підстави є. Може, тепер, коли я балакаю з тобою, вороги мої компонують якусь нову писульку до Гаврила Івановича Головкіна або до його світлості, колишнього бублейника, а теперішнього князя Меншикова. З вогнем грається Мазепа, і хто погасить цей вогонь, коли від нього займеться його гетьманська кирея? Багато вірного війська біля мене? Навіть Войнаровського я мусив післати. Царська помста, як дамоклів меч, висить над моєю старою головою, пригадуючи мені долю моїх попередників. Важко бути українським гетьманом, мій сину, ой важко! І тому хотів би я облегчити долю наслідників моїх — от що!”
Орлик за ноги свого гетьмана обійняв: — “Спасибі за тую турботу милості вашій. Історія не забуде того. Я правди не затаю”.
“Сподіюся. А тепер сідай при моїм столі і пиши моїм пером лист до царя і до Головкіна такого змісту”.
Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати ці листи. А коли Орлик, написавши їх, прочитав гетьманові, той поклав свій підпис і сказав: “Тепер вложимо туди лист від Станіслава. У моєї матері є вірний чоловік, ще й трохи нам з рідні; через його вона обіцяла післати ці листи до Войнаровського, а він їх доручить цареві і графу Гаврилові Головкіну... Д а б у д е т в о л я т в о я с в я т а я”.
“І д а п р и і д е т ц а р с т в і є т в о є”,— доповів Орлик.
НА ХУТОРІ
По вінчанню і по бучному весіллю, на котре гетьман вирядив своїх заступників і прислав багаті дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на тихому хуторі в одному з Кочубеєвих маєтків.
До Ковалівки їхати було задалеко. Гетьман кожної хвилини міг покликати свого канцеляриста в Батурин або й до Києва, бо діла у військових канцеляріях було більше, ніж канцеляристів, та ще таких досвідчених і вправних, як молодий Чуйкевич.
Чуйкевич, хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совісті, що занедбує діло. Там, може, вирішується доля твоєї вітчини, а ти устроїв собі ідилію. Там Арес пише мечем криваві рядки великої поеми, а ти тут читаєш погідні буколіки.
Кожний ранок вітав його отсим докором, і кожної ночі, проходжуючися з Мотрею в городі, він тривожно дивився на небо, чи не побачить кривавої луни.
Пожежі часто лучалися влітку, з помсти або від неуваги, але тепер кожний вогонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вісьмома роками і якої годі було вгасити. Правду кажучи, на Україні здавна горіло. Люди родилися і мерли серед війни, не знаючи, що таке справжній мир. А все ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокійніших і кращих часів. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши руїну, збудує на її згарищах нову й сильну державу.
Аж нараз ті добрі сподівання тратили певну підставу. Свої війська виходили з краю, а на їх місце приходили московські.
На заході — війна зі шведом і поляками, на сході — бунти й повстання, з півночі — Москва, від полудня — татари, всередині росте невдоволення проти панів і дуків, незгода голову підносить.
Важка журба за будуччину рідної землі захмарювала щастя молодого подружжя.
“Як ти гадаєш, Мотре,— питав Чуйкевич своєї дружини,— скоро поїдемо ми в Ковалівку і заживемо спокійно, чи, може, й не діждемося нашого

читати