Завантажити

гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вірність і пошану...
 
* * *
Хай буде так!.. Може, воно і краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич під липою учора казав,— правда. Поки не віддасться вона, гетьман не перестане думати про неї. Шукатиме доріг, щоб дійти до престолу. А престол у царських руках. Нині цар і для церкви Бог, цар-антихрист...
І поки не віддасться Мотря, не заспокоїться Любов Хведорівна. Помста і злоба скорпіонами поженуть її на крутий шлях злочину... Пощо?..
Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою життєвої мандрівки...
Прощай, казкова мріє дівоча! Перед дійсністю розплинись, як перед сонцем імла! Забудьте Кочубеєві сади, що колись у Ковалівці зачули. Не говоріть нікому, портрети в бахмацькому дворі, про те, що Мотря з гетьманом розмовляла. Нехай воно таємницею останеться між ними. Минуть літа, виростуть інші люди, може, ті розмови колись, комусь присняться, може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, і неспокійна, як історія наша, і — може, може, вона здійснить те, чого Мотрі не довелось здійснити.
Долі своєї навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш... Боже, хай діється воля твоя!..
 
* * *
Без жалю й докору дивилась Мотря в вікно. На обрію зазолотилася смужка, ніби меч відтинав небо від землі. Смужка ширшала і кріпшала, полиняле золото прочищувалося, багровіло і променіло. Проміннями тремтіли ниви хвилястії, і заспанії садки, і дорога, що до хутора вела.
Хутір будився зі сну. В стайнях коні іржали, скрипів журавель, милися біля корита козаки. Набравши повні пригорщі студеної водиці, Мотриних дівчат обливали. Чисто, як гомін срібних струн, лунали веселі сміхи. Крізь віття дерев ніби приском сипнуло в очі.
Сонце викочувалося на небо.
 
* * *
Мотря гетьманські листи за поясок уткнула.
Порвати і спалити їх?
Пощо?
Нічого поганого в них нема, нічого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич знає, що між Мотрею і гетьманом було. Вона його не дурить. Вирівняні рахунки поміж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати її.
 
* * *
Мотрин чура Чуйкевичевого коня зі стайні виводив. Гладив його по шиї і приговорював пестливо. Кінь жадібно свіже повітря ніздрями втягав. Пахощами ранішніми несло від лугів.
 
* * *
Мотря вмилася, розчесала коси, свіже вбрання вдягнула.
Вітай, нова днино, життя!..
Казала готовити снідання.
Дивно так. Вчора чужим приїхав, нині будучим мужем від'їжджає. Чого-то не буває через ніч!
 
* * *
Чуйкевич за сніданням ока з Мотрі не зводив. Ніби її іншою побачив — своєю.
Солодких слів не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко від'їжджати тепер!
Так служба кличе, служба, не забава!
Марія Хведорівна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом і пліснявою обросла, насилу підшпунтували її. Пахощами понесло по хаті.
Марія Хведорівна хотіла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до ніг Марії Хведорівни припав, прощавсь з нею, як з мамою.
Прийняла його і притулила до себе.
“Як сина люблю тебе,— казала, цілуючи в голову,— а Мотрю, як доньку, діти ви мої рідні”.
Втрійку до брами йшли. Марія Хведорівна по середині, молоді по боках.
“Не барися з весіллям,— наказувала тітка,— тільки сир відкладаний добрий”.
“Мене хоч нині до аналоя ведіть”.
Мотря мовчки ішла, ніби це не торкалося її. Бліда по невиспаній ночі, променіла душевним супокоєм, виглядала, як по бурі ранок.
На овиді хмари бовваніють, над головою ясно.
Мотрин чура коня за поводи тримав.
“Гарний коник, прошу ясної панночки,— казав,— на ньому і вашій милості їхати було б безпечно”.
Чуйкевич усміхнувся.
“Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спробувала його”.
“Тільки хай ваша милість не баряться”,— казав, підставляючи Чуйкевичеві стремено.
“Ця біда вже догадалася чогось”,— подумала собі Мотря, а вголос йому відповіла: “А тебе піхотинцем оставимо, бо ти надто цікавий”.
Козаки поїхали вперед. Ніч щедрою росою скропила мало виїжджений шлях, і він за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спів:
Мені з жінков не возиться,
А тютюн та й люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!
“Чуєш, Іване, що співають тобі?” — сказала до Чуйкевича Мотря.
“Самі в те не вірять, що співають”,— відповів, сідаючи кріпко в сідло.
Лівою рукою поводи стягнув, в правій шапку тримав, низько кланявся.
Марія Хведорівна рукою хрест у повітрі робила.
Стояли в брамі, поки з очей не щез.
ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ
На небі місяць май, а сонце гріє, як улітку. Трави повиганялися в хлопа, будяччя розрослося, як гай.
Та від того тільки кінським ногам деяка

читати