Завантажити

двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами.
“Хто це?”
“Хтось чужий, бо лаяли собаки”.
“Та, мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися”.
“Побачимо”.
Так гарно було в городі в це тепле весняне підвечір'я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.
Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверми від городу.
Марія Хведорівна руку над очі поклала і крикнула:
“Чуйкевич!”
В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей навіть на хуторі, де скучно за людьми.
Мотря не рушалася з місця.
Свіжо виструганою стежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок на кроків три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.
“Доземний поклін, милості вашій, Маріє Хведорівно, і вам, Мотре Василівно!” — промовив різко, але чути було, що голос його злегка тремтів, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.
Марія Хведорівна встала й простягнула руку до нього:
“Слихом слихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати”.
Чуйкевич поцілував руку Марії Хведорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина.
Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.
“Давно не бачилися — витай!”—сказала Мотря і теж руку до нього простягнула.
Взяв, потримав і до уст підніс: — “Чи вільно?”
Мотря подивилася на нього: “У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи близька?”
“Від гетьмана лист до генерального судді возив, а, вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові”.
“І добре зробив,— озвалася тітка,— а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у вас?”
“Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі”.
“Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми”.
“Мотря Василівна теж?”
“Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію”.
“Бодай би вас Бог милував,— вмішалася Марія Хведорівна.— Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі, Іване, стілець,— ось він там, під деревом, бачиш? — і сідай з нами”.
Чуйкевич послухав.
“Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся”.
Чуйкевич присунувся ближче.
“От тепер-то я й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів”.
“Краще кажіть, що постарів. Вже й сиві волоски попадаються”.
“Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!”
“Здалеку, шановна Маріє Хведорівно, з самого Києва”.
“Що ж там гетьман?”
Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в повітрі висіло і кожний при всякій зустрічі питався його, що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не затремтіла на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру, її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була як раніше і, може, ще краща від колишньої Мотрі.
Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.
“Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою.— Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?”
“Недавно його милість з Жовкви вернув”.
“З Жовкви?—спитала Мотря.—Що ж він там робив?”
“Цар на раду воєнну кликав”.
“Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось велике цар готує”.
“Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти”.
“І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому”.
Мотря слухала уважно.
Чуйкевич говорив далі:
“Кажуть, бурхлива була тая рада. Кажуть, ніби цар гетьмана обидив...”
Мотря спалахнула:
“Обидив? Як?”
“Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернувсь і нарікав на невдячність царя”.
“І що? Що далі, говори!” — наглила Марія Хведорівна.
“І — ніщо. Помирилися якось”.
Всі троє на хвилину замовкли.
“По-ми-ри-ли-ся...”
“Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернувсь. Далі фортецю будує”.
“Та ж її ще тогідь збудували!” — зауважила Мотря.
“Не хоче наша земля слухатися царських інженерів,— пояснював Чуйкевич.— Ті окопи, що їх насипали тогідь, поусувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться

читати