Завантажити

ґанку появилася чорна стать Марії Хведорівни:
“Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю!”
“Підемо!” — відповіла Мотря.
“Ходім”.
І вони йшли поруч, несучи в серцях своє життєве питання.
“Що ж ти. Мотре, на те?” — озвався перед сходами Чуйкевич.
“Дай подумати хвилину”,— відповіла спокійно Мотря.
“Коли можу сподіватися отвіту?”
“Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю”.
І увійшли до хати.
 
* * *
За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштатським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що крім цього написав власноручне письмо до Лєщинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його, як нового законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Карлові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.
“А чи додержить слово?” — спитала Мотря, котрої прихильність була на стороні короля Станіслава.
Чуйкевич похитав головою: “Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром”.
“І до чого договорилися польські пани з царем?”
“До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за це мають допомагати йому побити Карла”.
“Пани б'ються, а на хлопах шкіра тріщить”,— зауважила тітка.
“Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїздні двори, навіть на домовини наложили налоги, на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три мільйони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три мільйони, а звідки їх узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздрі виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше — на війні чи в краю?”
Жінки сумно головами хитали.
“Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить”.
“Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич.— Старшини розбираються в ділі. Кожному відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде — гадають”.
“Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо”.
“І воно вже нашим не буде,— з жалем доповіла Мотря.— На українські дикі поля чужинці гайворонами нахлинуть і заведуть свій лад, свою мову і звичаї, а про наше життя тільки сумний спомин остане”.
“А все із-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, ніби рай, та не вложив у серця наші справжньої любові до неї”.
Зажурилися журбою великою, ніби в хмарах сиділи.
 
* * *
“Переїздив я раз,— розказував Чуйкевич,— повз хутір один. Як мальований стоїть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящі жили. Поле справлене, тини попідчинювані, навіть млинок є. Тільки людей немає. Мужчини на війні, молодих жінок кудись пігнали, хутір — смуток один. Шукають мої люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребі або в потайнику якому,— нема. Аж діда старого знайшли, але не живого, тяжко покалічений був і ошпечений погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сиділа над нею собака, шкіра й кості, і пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мої люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла хвостом, руки їм лизала, ніби прохаючи, щоб кривди дитині не робили”.
“У звірів милосердя більше, ніж у людей!”
“Звіра плекай, так він прив'яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки немає”.
“Їду я раз — розказував Чуйкевич далі,— понад річкою якоюсь. Вечір гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собі, ціле тіло — порохи, піт, незагоєні рани. Треба знати, що тоді купіль значить! Вліз я у воду, дивлюся — ігі! примари якісь чи що? Русалки чи живі дівчата? На другому березі річки кілька їх, то виринають, то потопають у воді. Але так якось мертво і німо, хоч би тобі одне словечко сказали. Підпливаю — а це повішені на гілляках дівчата. Гілляки нагинаються над водою — і вони поринають, піднімаються гілляки вгору— і вони з ними летять, ніби підстрибують вгору, молоді, гарні — тільки живи!”
На столі смачна страва стигла. Даремно Марія Хведорівна казала наготовити її. Страва до губи не йшла.
“Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває. Трави високі, тільки небо бачиш; ніби море кругом тебе шумить. Нас тільки кілька, усі не з тих сторін, ніч настигає,— роби що хоч! Виїхали ми на могилу якусь, могила не висока, не далеко зазриш. Ночі чекаємо, щоб за зорями йти. Коли отсє з трав люди виринають. Наші-таки. П'ять козаків-молодиків, ще

читати