Завантажити

милості послом і адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти наші не оставалися в боргу, їх контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав і не складаю, сподіваючися, що ваша милість, як вельми досвідчений політик, поступлять дещо зі своїх постулатів, деякі з них переведуть під рубрику дезідератів, противна сторона також піде на компроміси і почин наш увінчається успіхом аd maiorem gloriam Dei, et magnificentiae vestrae”.
Гетьман глянув у хитрі очі свого гостя і заперечив головою:
“Отче ректоре! На довгі торги в мене часу нема. Земля під ногами горить. ,Hannibal ante portas!’ Як людина, начитана в істориках грецьких і римських, а також знаюча пізніші аннали й volumina legum, зрозумієте, venerabilis pater, що за що-небудь я певної теперішності за непевну будучність не проміняю. Краще живий хорунжий, ніж умерший сотник. Мої бажання мінімальні”.
“А максимальні, милосте ваша?”
“Максимальні — це те, до чого безперечно всякий народ має природжене право і чого певно, може й у недалекій будучності, будуть добиватися освідомлені одиниці і цілі народи,— ніким і нічим необмежена воля... Але скажіть мені, яке становище Карла?”
“Становище Карла?”
“Так.. Його до мого проекту”.
Єзуїт зморщив чоло. Під напором того несподіваного запитання думка його стала зі здвоєною швидкістю працювати.
“Його милість Саrоlus rex, не можу затаїти правди, рад довести до згоди”.
“Рад. Ось і бачите. На його я числю. Сподіваюся, що цей молодий, геніальний чоловік зрозуміє моє важке положення і не допустить до довгих торгів, котрі, як самі ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, між мечами танцюю, як сновида по покрівлях височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок і — все пропало...”
“А релігійне питання?” — так само несподівано спитався єзуїт.
Гетьман, не гаючись, відповів:
“Ви знаєте, як я ставлюся до нього. Толеранція, отче ректоре, це мій ідеал. Насильним ширенням якоїсь віри і опресією супротивників релігійних слави божої не умножимо. Середньовічні практики релігійного питання не розв'язали, видно, треба вирішувати його іншими способами, а саме свободою слова й совісті. Нехай духовні, сповняючи пильно і совісно свої обов'язки, воюють не мечем, а словом божим”.
“А якщо нам не дозволять сповняти своїх обов'язків?”
“В державі, котрої я буду головою, насильства нікому не дозволю чинити”.
 
* * *
Пізно в ніч продовжалася розмова в гетьмановій відпочивальні, а царські шпигуни, здалеку підглядаючи за його мешканням, дивувалися, який там спокій.
“Мабуть, Мазепа дійсно хворий”,— казали, відкладаючи свою працю до завтрішньої днини.
 
ВІД'ЇЗД
Ніби крізь сито цідився весняний теплий дощ.
Дерева і корчі, повні зеленого листя, понамокали й понависали і здалеку виглядали, як стіжки, копиці сіна, як гори. Зі стріх і з дахів спливала струминками дощівка. Вулицями шуміли потоки, забираючи з собою весь бруд і нечистоту, нанесену кіньми й людьми.
Одних і других було на таке мале містечко, як Жовква, аж забагато.
Ще не світало. Без годинника годі було вгадати, яка тепер година,— ані ніч, ні день.
Та хоч так рано, Жовква будилася зі сну. Блимало світло по хатах, козаки напували коней, солдати прокльонами вітали день.
Нараз засурмлено в труби і заграли козацькі литаври. Вулицями, як тіні, помчали їздці і побігли піші. Міщани виходили на ворота і до фірток.
“Бувайте здорові! Не поминайте злом!”
“Їдьте здорові, най вас Бог провадить!”
Навіть до непрошених гостей привикнеш. Нарікав, як прийшли, і жалуєш, коли відходять. Все-таки свої люди, хоч і з таких далеких сторін. Тою самою мовою говорять, так само Бога хвалять,— козаки.
І не одна дівчина притулилася до вишні в садочку, і як вишнею вітер, так нею хитав жаль, і як з вишні дощ, так з її очей на траву скапували сльози... Поїде і, може, не побачаться більше. Така велика тая Україна, такі непевні часи! Як пес за возом, побігла б за козацьким табором,— куди він, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже нещаслива дівоцька доля. І без кохання годі, і з коханням важко.
Заграли дзвони й заревли на північ від міста гармати. Пролетів кінний козацький відділ і заторjхтіла ошклена карета. Мешканці Жовкви прожогом метнулися з хат.
“Гетьман їде! Гетьмані”
Кланялися і повними смутку очима відпроваджали карету.
Відколи гетьман до Жовкви приїхав, москалі трохи присмирніли. Міщани до гетьманської канцелярії жалуватися ходили, і гетьман уймався за ними. Декілька солдатів таки гостро покарали, відрізуючи вуха й носи або пропускаючи крізь вербову алею чи там крізь шпіцрутени. Якщо жалоби не допомагали, то за покривдженими жовківцями ставали їх нові знайомі — козаки. Щонайгірших пакісників закатруплено за містом так, що й дійти було годі,

читати