Завантажити

Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу”.
“Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане товаришу!” — зауважив Орлик.
“Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жінку маєш, але й на інших не від того, щоб глипнути оком. Звичайно — молодий. А мені вже не до жінок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втекла, а він її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вірність!”
“Бувають ще характерні люди на нашій Україні”.
“Україна буйна, а на ній усяке квіття процвітає”.
“Але будяччя найбуйніше буяє!”
“Звичайно — степ. Та ми відбігаємо від речі. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, він тепер знову до Мотрі сватається”.
“Говорять”.
“Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив”.
“А гетьман що?”
“Викручується,— прошептав Горленко.— Кортять Мошка гуглі”,— і старшини стали голосно сміятися.
“Такий старий, а на жіночу вроду —пес”.
“Тут не в старості діло, а в комплекції. Такої комплекції наш гетьман і — годі”.
“Але що йому не наскучать ті юбки?”
“Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно як!”
Апостол крутив свій дивно закоцюрблений вус.
“Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?” — жартував Ломиковський, а Горленко відповів:
“Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить”.
“Як риб на вудку”.
Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів:
“Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся?”
“Тс!..”
На порозі появився Кендзєровський, цитьнув і нараз вискочив на двір.
“Гетьман із воєнної ради вертає!”
Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали.
“Та й накурили ж ми в тій хаті”.
“Ніби архієрей у церкві накадив”.
Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзєровський.
 
* * *
Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрої. Тепер жахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету... “Слухай, що Меншиков каже”.
Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на своєму столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню.
“Не остався наш гетьман у царя на обіді”,— зауважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус.
Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтів.
“Здорові були!” — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзєровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені і не знаючи, що їм робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?
Такої ситуації вони не пам'ятали.
Гетьман дуже вважав на товариські форми. Хоч як був іноді стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зі старшинами чемно і ввічливо вітався. А тепер він перелетів через кімнату як вітер, і тільки його сап'янці проскрипіли, аж, здавалося, долівка під ногами застогнала. Що такого зчинилося на раді, що вивело старого гетьмана з рівноваги?
І старшини стали перешіптуватися між собою.
“Навіть у царя на обід не залишився!”
Це їх турбувало найбільше. Це був дійсно поганий знак.
Крізь зачинені двері чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив...
“Що сталося?” — питали Кендзєровського.
“Не знаю. Його милість словечком не відзивалися до мене”,— відповів і, зітхаючи, вийшов.
Пристали тоді до Орлика. Але й він нічого сказати не міг.
“Може, які листи?”
“Ніяких таких листів не було. Видно, на раді збентежився”.
“Цар — нахабна людина. Чи не обидив він його?”
“Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи”.
“Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися...” — зауважив хтось.
Гетьман ходив, ходив, ходив.
“Ви, як собі гадаєте,— озвався Апостол, шарпаючи свій вус,— а я таки йду. Не люблю такої гостини”.
Вийшов Апостол, а за ним й інші. Двері, немащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї відпочивальні.
Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно.

читати