Завантажити

потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видітися з ними й дуже політично балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни вуха мали.
Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках чимало роботи. В кожного родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тій Жовкві не знати пощо й нащо.
Нарікали старшини, зібравшись в гетьманській господі, коли їм довелось на гетьмана ждати, так як нині, у вівторок по провідній неділі.
 
* * *
Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо Цар скоро встає. Сидіти може геть поза північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця, і зараз за роботу береться. Чорт, не чоловік!
Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже й язик відрізали за те, що непотрібне балакав. З Петром короткий процес.
Чекають старшини, гетьмана нема.
“Ясновельможний сам пішов?” — питає Орлика компанійський полковник Танський.
“Сам, як палець”.
“Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей нема”.
“Видно, нас там не треба”,— додає обозний Ломиковський.
“Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти,— зауважує Танський,— а до військової ради — то ми за дурні. Москалі всі розуми поїли”.
“Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні”.
“Царські люди in spe”.
Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.
Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.
“Кидаймо!”
Скорочували час, як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервуванню зарадити.
“Хтось іде!”
І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.
Увійшов покойовий гетьманський Кендзєровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий своєю вірністю Мазепі.
“Як же там, Кендзєровський,— стали питати його,— не чув, що там діється на тій раді?”
“Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться”.
“От, як москалі вміють секретні ради тримати!”— зауважив хтось.
“То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів. Що на серці, те й на язиці”.
“Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба”.
“Але як же там, пане Кендзєровський, не чув, коли гетьман поверне?”
“Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не повернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч”.
“Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти”.
І Кендзєровський пішов.
Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу: “Їй-Богу, вже мені того всього забагато!”
“А мені обідати хочеться,— сказав, утираючи губи, полковник Танський.— Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити?”
“На гетьмана з обідом чекаємо”.
“Може, він у царя обідатиме”.
“А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити”.
І Танський вийшов.
Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від вуха до вуха.
“Не люблю я цього Танського”,— сказав.
“А це чому?”
“От так, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт”.
“Щось ніби Кочубей”.
“А гадаєте, панове, що Кочубей певний?”
“Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати,— зауважив Орлик.— Щодо Танського, то гадаю, що він, як компанійський полковник...”
“Компанійський, охочекомонний чи сердюцький — один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині”,— замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі генеральні старшини і полковники старих, справжніх, козацьких полків тримали себе за щось окреме.
“Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи”.
Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.
“А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе”.
Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком ніби швець шкурою крутить.
“Ні, ні, пане товаришу, не борони ти генерального судці. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одне горе вийде”,— обстоював Горленко.
“Наш судень Чуйкевич куди краща людина”.
“Золото — не чоловік!”
“А син?”
“Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався”.
“Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька.

читати