Завантажити

залетівши з Людками в посадках
Поїдуть до города вчитися на агронома
Або ж вставлять сп’яну коло клуба ножаку комусь
під ребро
Хтось поїде на сєвер піднімати популяцію ескімосів
Когось пошлють у голубі берети їсти пісок в пустині
або ж перекручуватися на фарш в гірських жорнах
Парні хоть куди – моцні як бугаї і добрі як воли
Хлопці з нашого села

Хтось з них останеться де сплять в землі отці
Когось зажене в пляшку і закоркує жирна жінка
Хтось понароджує виводок з десяти курчат
Повезе їх на ікаріусі в город по морожено і жувачки
Або ж на скорому поїзді на юг до моря з надувними кругами
м’ячами і борщем у пляшці з-під кока-коли
Хтось з них повіситься ні з того ні з сього на горищі
Хтось розіб’ється на машині, хтось стане хазяїном
Разом усі збиратимуться на весіллях, хрестинах і на цвинтарі
Хлопці з нашого села

***

ДИПТИХ
Ю. З.

Перевізник (не-Харон)

Якщо ти дивишся вільно кудись увись
А твій ореол і хрест страшним сум`яттям повні
То гнись-не гнись, піде` на дно твій човен
Що перевозив рабів-небог із медів у слизь

Окинути всю нелюдь й людь в вертепі тліну
Забрати мед увесь з вологих пелюсток Наяд
знадливо-хтивих
Зрадливих і печальних, забутих статуй,
розкоркованих блядей
І не боятися безкрилих ангелів і осяйних смертей
У лабіринтах аріїв, цих знеречевлених
Напівбогів-напівлюдей

До тину вічності ніяк не допливти,
О безмір вод підводних й катакомб!
У них сліпим мов кіт родився пишномовний Фауст,
Що ледь прозрів й поринув разом з нами в дикий
з німотою скон,
Туди, де є фортеця, мертвий ембріон – ця порожнеча,
сплін, каліфорнійський хауз,
Де розцвіта, мов папороть, напівсолодкий сон
І кожен, хто туди увійде – богохульник з терновим
Відцвілим вінком на силіконовім чолі

Наш човен знаджений поруками сумлінь
Пливе а чи по Стіксу, чи по Нілу
Кентаври – за гребців, предсмертний хрип – з зубів,
Покладений на ноти Джоном й викурений Філом
На межі цнот, кохань, святих пологів і бридких мерців
Над пантеоном тінь ляга, від Бога тінь…

І ти в човні` із ними збореш пінну смуту
Й своїх думок-піратів витримаєш екзикуцію
І скине із твоїх очей-зірок сліпу та осяйну облуду
Похмурий ангел революції…

Jedem das zeine*

Запроданцеві зрада – мирро на чоло,
А генієві і месії в череп цвях – відтяг
Ти більше не клюєш на гак спокус,
заснувши всім на зло
Прокинешся – і знову у лайно віків
провалишся навзнак

Зазнавши опослідження і мук,
Холодних скорпіонних маячінь,
Знай: скружить над тобою сплін –
нестлінний крук
І ноги окільцює змій здичавілих видінь

Ти схочеш пити – оселедця встромлять в рот,
Захочеш їсти – хліб спечуть з піска,
І зашморг твій триматиме сліпий нічний народ
Щоб пазурі скарлючені уп`ясти в тебе мов в бика

Й продати черв`якам знедушені кістки,
Легені, серце, мощі – все, що є
А ти вином цвілим увіллєшся в невидимі міхи
І споїш велетнів, що згнили в ситих черевах нікчем

*Кожному своє (з нім.)

***

Наполеон під час
репатріаційної зупинки
в Нью-Йорку

“Все суєта є і тлін”, --
Дивлячись з вікна хмарочоса
На нерухоме місто-муляж,
Прорік Бонапарт під рапсодію “Queen”.
А за стіною – гудіння бридке пилесоса.
“Треба рушати в вояж!”

“Так мої задуми ніхто й не всосав.
Та хіба вони здатні гегемоно-смерди,
Санкюлоти, тупі мізантропи?
Для них Бастілія – найліпший анклав,
Для них – сибіри, табори смерті,
Для них немає місця в Європі!

Діти Сонця програли не уланам-гусарам.
Діти бога Сва на мить паралізовані були морозом.
Ми четвертими в світі підкорили третій Рим –
Моголи, запорожці, ми й хозари…
Моя армія нагадувала полотна Босха,
Коли ми вдихали кремлівський ядучий дим.

Та все ж шляхетну кров не змішати з сивухою.
А механізм гільйотини підвладний лише Ериніям.
Столицю імперії переношу на Атлантичне дно.
А поки друїда Mercury послухаю.
Втім, позбутися б барбаристичної параної –
На поверхні землі світ не підкорити все`дно.

А нині стати фундатором арійської секти,
Грати в геополітичну павутину-пулю,
Обплутати світ гармонією руху і спокою.
Інакше станеш поверженою біомасою для вівісекцій.
Твій месія народиться в нульовому міленіумі десь в Сингапурі.
Та апостоли вирізані будуть ірландським піратом Споком!

А поки мене возять в клітці, як Омелька Пугача.
Екзотичний мученик власної величі…
Тут, в піднебесному місті, мене навіть ніхто не зна.
Я б розбудив цих доларо-людей, мені б налигача!
За дурість людства я прийму всю твердь на плечі.
Та немає сенсу, бо зі своїм носієм усе помира…”

Допоки нащадок Октавіана тащився під “Show must go on”,
Пив Col`у, читав Генрі Міллера і скрещував руки на грудях,
Туманно і сумно дивився на кам`яну амазонку-свободу,
Хілтонський готель узяв в осаду квебекський бомонд,
Що привіз для автографів бестселлера “Майн кампф” груди.
Так, імператор святійший іще потрібен народу!

В дальню путь на коня – з перцем арійської.
Субмарина з огненною зброєю вже на підхваті.
Забути б на хвилю боротьбу

читати