Завантажити

твоя – моя Батьківщина
моя Мекка мої печери схимників
моя красива кров і твоє магічне зілля
в моїй крові наші бажання
мають відтінок потойбічності
але вони живі вони майбуття
і я хочу вбити час щоб бути
в одвічній юдолі лише вдвох з тобою
вбити час і жити з тобою вічно

***
Мимовільна музика
в голові солдата,
якого контузило
на війні

Прозорим потоком сірки
плащаницею таїни
огризком свободи
безміром розпушеного сну
як сіль на чоботях
усмішка на твоєму обличчі
ліпити з хліба вбивцю
контральто вагонної монотонності
мізантропи піску на зубах
приємність тертя метала об шкло
окис єства заліплює дірки в гуральні
земля це млин
сморідне дихання легкого поступу
серця проростають мов картоплини
над усім майоріє ідол закляття
відкритого спаленим фізиком
а той падре грав уночі
фугу на кухонній плиті
ключі від наших дивацтв
у білих яйцях хробаків
метелики лишають свої старі обриси
на заклання богів
а нам що
Славута впадає в Мертве море
галерні жарти можуть
перерости в бій биків
людство одвічна соплива дитина
ритися в піску беручи до рук
котяче лайно
коли п`яниця
кидає цигарку в мурашник
це Помпея і Атлантида
всюди мета
соломонові притчі
декламують булькаючи
туалетні іхтіандри які
горілку закушують
кораловими рифами
люди-плавники
тепер кочують в Тібеті
замість грат шкіри
рай електродів
розпуснику відтяти каяття
схимнику спокусу
намалювати лого
любовного паралічу
в кігтях весна
крила облиті кагором
розіп`ятий птах
на знаку Сварога
з черепа блазня
Граальська чаша

***
У сні вічності
співаю гімн любові

О. К.

Розпалений попіл животіння
Зарита під землею посмішка
Ми хотіли страждань одне
для одного
Ми хотіли щастя сліпих метеликів
Зрештою на небі є колиска для
немовляти нашого кохання
Сліпі маширують з лопатами для
знеречевлення краси
Усе – мертвонароджений бунт
І ми піддалися сховавшись у
лабіринті одне від одного
У лабіринті здичавілої зради і
хтивої весни
Помста плоті здавалася панацеєю
втечі
У розпалі жаги забували про кохання
Кожен був зі своєю гусінню яку
безжально роздавлював
прокидаючись від віртуального божевілля
Осквернені ліжка викидали в багаття весни
І співали гімни розлогому дереву нашої
любові
У прозорих заквітчаних шатах

***
Поету

З міхів минулого ти вичавиш вино
Жмихи мов труп забитий закопаєш в лісі
Вино як подать віддаси лукавому гульвісі
А виноградний мрець нехай гниє – все`дно

Все`дно зросте врожай – чи здобриш ти чи ні
Стару святую землю – добрую гладуху
Чи кров`ю скропиш якщо стачить духу
Чи ж божий дар нерукотворний втопиш у багні

Все`дно до тебе прийдуть й скажуть: що ж ходімо
А ти запухший від життя і так уже помер
Вже з пелюшок над твоїм німбом клекотіли херувими

Ти з Чортом був як Бог, а з Богом як Диявол
Не каявся не гнив – а все простилося тобі
І на твоїй могилі виріс буйний журкотливий явір…

***

До тебе

Я кохаюсь тобою як зіркою в небі,
що не можна її ніяк дістати.
Я цілую твої пелюстки і жадібно
хапаю життя,
немов смертник за три хвилини
до страти.

Я сліпну поволі, коли невідривно
дивлюсь
на полум`я чуттів твоїх.
Я розвіюю серця попіл на вільних
вітрах,
а він падає тобі до ніг.

***

Чи ж не без того
щоб приїхавши в рідне село
після десяти років поневірянь
випити саке
і дивлячись у безмірну далечінь
заплакати

***
Гордість та упередження

О. А

Ти злітала сріблястим метеликом у місячне сяйво
Я розчинявся у безплотному полум’ї нашого Кохання
Ми дивилися в очі одне одному
І бачили лише Всесвіт, окутаний Раєм
Це – твоя гордість. Це – моє упередження

Ти розливала із себе шовкове молоко
Я плавав у цих ріках, я пив його і не міг напитися
Я вивергав вогонь зі своїх зранених вирв
Твоє смарагдове тіло обпалювалося, та ти не могла згоріти
Ми зударилися як комети жаги і стали єдиною вічною Зіркою Сва
Це – моя гордість. Це – твоє упередження

Я розчахував твої невситимі чакри – одна за одною
Ти колола моє тіло – немов на розп’ятті – своїми солодкими шипами
Я мав Твої очі, Ти дивилася моїми на наші Святі місця
Ми танцювали архаїчний танок в оранжевому піщаному годиннику
З нього сипалися ікринки, що вибухали Всесвітами
Це – наша гордість. Це – наше упередження

Скажені чорні цунамі намагалися змити нас одне від одного
Та ми були нерозривними в наших ніжних обіймах
Ми були водою одне для одного в химерній людській пустелі
Я пестив твої палаючі бутони, твоє тіло виростало у стиглий буйний сад
Не було ні слів, ні снів, ні дійсности, ані смерти
Навіть коли ти зопалу ставала Порожнечею
Я випестував, мов із Божої глини, прекрасну Орхідею, що зветься О.
Це – твоє упередження. Це – моя гордість

Я ламав час розлуки, немов кам’яні брили непотребу
Ти часто ставала папороттю, квіт якої я так і не міг вловити
Я дико притлумлював свою плоть, бо лише бачити цей діамант було замало
Ми затоплювали Ковчег Кохання, і він постійно тонув від вологої

читати