Завантажити

на ґанку. Нарешті хатні двері відчинилися навстіж, і увалилося гостей повна хата. Попереду Ліза.
— Ой яке ж тут повітря! Пожалуйте в кімнати! Тьотю Олю, Ніночко!
Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на піч до онука — зняла його з печі. Матюха галантно розкланювався з дамами своєю копицею сіна. Шумно тиснув руку чоловікам — Безпалькові й тестеві.
— А Данюша ж?
— Коні випрягає.
— Ну от!.. — він звернувся хмурий до наймички, що біля помийниці свиням готувала, і гримнув на неї:
— Ти наче вчора привезена: приїхали — значить, випрягти треба!
Зінька взяла кухоль і, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через плече:
— Бачите — не сиджу, не згорнула ж руки.
— Побазікай мені! — спідлоба глянув на наймичку і, вже як вийшла та, крізь двері наче бачив її постать і обличчя в профіль до нього, через плече: — “Не згорнула ж руки”. Шваль отака! Ще розговори в неї!
— Пожалуйте,— до гостей звернувся.
Зайшли до їдальні.
Простора, з великими вікнами, серпанковими занавісками позавішуваними, хата була прибрана не по-мужичому. На покуті великий стіл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловік на десять. Канапа килимом застелена. Під стіною від спальні — ліжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками білими як сніг і — як не до стелі. Просто дверей — “шикарне” трюмо. Зараз перед ним Наталя, Данюшина жінка, зачіску поправляє і бачить у ньому — у двері з кухні зайшли чоловіки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор важкий, з задишкою, сів на перший стілець. Безпалько по хаті пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику.
— Да, оце річ! П'ять червінців! — покрутив головою. Сопів товстий Огир. Усі мовчали. Ніночка, що сиділа проти вікна на стільці із схрещеними на животі руками, з пахучою хусточкою в одній, повернула байдуже голову до батька, потім знов одвернула й застигла — в кухонні двері поглядом, мов там фотограф із-за дверей: “Хвилиночку, знімаю!” Вийшла Ліза із спальні в голубім халатику і взяла від матері дитину, а в кухню гукнула бабі Секлеті, щоб подавала на стіл. Потім пауза. І мовила перша Безпальчиха, як і подобає після церкви і з хорошим апетитом перед смачним борщем:
— А старий уже у вас отець Євлампій. Старий та сивий.
— Да, дряхлий старик,— важко дихаючи, мовив і Огир,— що літа, а що й життя-таки: ті ж харцизяки не потягали хіба й його? І в ЧК вкупі зо мною страждав у підвалі.
— Боже, і що за врем'я було таке страшне! І не думалося вже...
— Наладилось,—знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями перебираючи на колінах,— виходе хміль із голови. Ось і в церкві тепер; хто палив, грабував — у церкві тепер.
— А ще ж і піп у вас — порохня з нього сиплеться,— кинув Безпалько, переглядаючи грамофонні пластинки. Од трюмо Наталя:
— Ой Никаноре Івановичу, як же ви виражаєтесь гарно! — і манірно звела брови дугою.
— Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на місяць, то вас би тоді від церкви й за вуха б не відтяг.
Безпальчиха аж розсердилась: носиться з своїм отцем Симоном, як дурень із ступою. А Огир зацікавився, що ж воно за отець Симон у них. Одказала Безпальчиха за чоловіка:
— Та катафалія ж у нас.
Огир аж повернувся до сестри, самої голови ніяк, то всім тулубом.
— І справжня катафалія?
— Та ну да, справжня. Аж у двох приходах захватили церкви. Попервах усього було — і голови попровалювали декому, і церкви замикали двома замками: і ті, і ті. Потім узяла гору катафалія. І наш приход успенський. Тепер аж за версту ходю до церкви.
— Бо дурна: ні разу ж не була, а гудиш,— сказав чоловік,— слово боже на всіх мовах, хоч би на китайській чи на негритянській,— однаково — слово боже,— роблено серйозно довів він, хоч було знати, що сам у слово боже ні на якій мові не вірив.— То було по-слов'янському: паки-перепаки, а от а рідній мові... та ще як хор гряне “боже великий, єдиний”, просто в серце ллється тобі. Друга баба так сльозами і заливається. Благоліпіє храмові таке придав: вінки, рушники на всьому іконостасі. Общину сестер-мироносиць організував. А вже як править службу — ну, той же артист! Що ви хочете — басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по церкві, так народ, особливо жінки, перед ним і хиляться:
А вже як проповідь скаже! І в політиці розбирається добре.
Саме поріг Данюша переступив — кремезний, з русявими вусиками вниз і низькобровий. Він був у захисного кольору військовому кітелі, що на плечах од погонів лише по дві дірочки біля коміра лишилися. На порозі від спальні, як у дзеркалі,— Матюха. Тільки цей червоний і в піджаці, а з бокової кишеньки — червоний крайок партквитка,— колись на партз'їзді бачив отак у дуже видатного партійця.
Привітались. Усі якось притихли в хаті. А Матюха з Данюшею сіли пліч-о-пліч на генеральшиній канапі. Огиренко, закинувши ногу на ногу, витяг пачку папірос і Матюсі: “Прошу” — і сам закурив. Никанор Іванович завів грамофон і поставив пластинку “Ой казала мені мати”. Це було добре: вільніше всім стало, не почувалося

читати