Завантажити

Никанор Іванович.
— А єроплани ж і кров? — не вгавала його жінка.— Тепер же як розказують, яка війна буде, аж млієш. Нібито — у повітрі більше та газами душитимуть.
— Да, техніка — все,— озвався Матюха й повернув до тестя голову,— а вам, правда, сон теє... замічательний приснився.
— Умгу,— закурюючи, мгукнув Данюша і всміхнувся криво: — Якби Тихона та ще декого з землеустройщиків схватили судороги, кучугури пшениці насипалися б.— І — паф сизим димом.
— Та Тихін уже. Як похрестили його, тепер як віл ото, що на ньому істика поб'єш: з ярма дивиться та сопе тільки. Тут новий є.
— А хто такий?
—- Та є...
Прийшли саме Гнида й Губаренко з жінкою — крамар.
— А-а, дорогі гості,— п'яний, розіп'яв руки Матюха,— пожалуйте! А ти, чортова Гнидо, хитруєш усе. На ж, пий тепер підряд, коли так, скільки й ми випили.
Налив Гниді три підряд. Далі Губаренкові.
— А своєму ж здоров'ю?
— Е, я уже. Мені ще й на сход іти. Та й на вечір треба ще місце залишити,— відмагався Матюха. Губаренко зважив на це, тим часом Гнида, обгризаючи кісточку, заговорив:
— Уже сходяться. Чималенько вже було, коли я заходив. Там щось Давид розумує дуже, а з ним Тихін і Яким-гармоніст,— удосвіта з буряків повернувся. Каламутять народ: чув, щось про землю балакали і про хліб, що зібрали були,— і по паузі додав: — Сурйозний чоловік той Давид, буде нам з ним клопоту немало. А це ж і перевибори незабаром. Може таку свиню підкласти, що тільки вухами ляпнемо.
— Що? — подивився з презирством і грізно Матюха па Гниду.— Хто вухами ляпне? Я? — Брови низько впали на очі, очі кров'ю налились.— Та я, мать...— трах! — по столу кулаком, як довбешкою. Забрязкотів посуд. Скрикнули жінки, декотрі з-за столу схопилися. І чоловіки занепокоїлись.
— Корнюшо, ну, не треба! Ну, покинь!
— Як це покинь?! Якийсь сопляк, а я вухами ляпну?! Та я одним махом,— знов — трах! — по столу,— в баранячий ріг скрутю!
Підбігла Ліза, заспокоює чоловіка:
— Ну, скрутиш, Корнюшо. Не розстроюйся. Тобі ж не можна.
— А що ж він! — А таки сів на стілець Матюха. Дивився спідлоба й сопів важко. Ліза рукою гладила йому спину.
— Бач, настрій зіпсував і собі, і всім. Погуляти ж з'їхались, а мов на похоронах стало. Розкис Матюха:
— Заведи грамофон.
Заграв грамофон вальс “На сопках Маньчжурії”. Здалеку десь, мов із глибини саду з естради оркестр духовий. Звуки залляли кімнату вщерть, заглушили голоси. Наталка зробила тур і перед трюмо стала, зачіску поправляє. Жінки прибирали з столу, а які сиділи на канапі і щось собі гомоніли. Перед чоловіками тільки ще стояли прибори, і в карафку Ліза ще налила з четвертини. Оркестр стих, співала Вяльцева. Потім дует, потім знову оркестр.
З кухні увійшла Зінька. В шумі, в тютюновому диму, як у тумані, пройшла наймичка сіра, як перепеличка, в незграбних чоботях, по простілках мережаних, до хазяїна з-за спини. Мовляв, там чоловік прийшов, послала громада: чи що буде сьогодні? Рукою махнув Матюха:
— Хай підождуть.
Зінька вийшла й сказала чоловікові: п’яний, махнув рукою, сказав: “Хай підождуть”. Чоловік мовчки надів шапку й мовчки вийшов із хати. А Зінька знов за посуд узялась; перетирала біля столу. Дивилась у вікно задумана: сідало сонце червоне за хатами, десь у степу, на далеких гонах.
VIII
На розі від майдану, де церква, біля школи людей уже зібралося чимало. Тупотіли на ґанку чобітьми, курили, гомоніли, сновигали в коридор, з коридора. Стояли біля воріт на вулиці юрбою.
— Чого вони не починають?
— Та голови нема,
— Гості ж у голови!
Чухав потилицю хтось: пішов сюди, а дома ні годовано, ні наповано, а хтось йому:
— Ти що ж, порядків наших не знаєш? На дві години призначено — у сім збирайся. Ніде, мабуть, такого немає!
Хтось підбивав розходитись, бо все одно, мовляв, нічого сьогодні не буде. І з-за воріт тоді з юрби гукнув хтось:
— Да, братці, розходься!
— А хіба що?
— А он — дивіться!
Біля воріт стихло одразу, і всі дивились на майдан. І на ґанку стихло. Добре звідси видно: од вітряків по дорозі пара баских вороних коней у бричці летіли просто сюди. Ближче. Аж землю рвуть копитами вороні, в милі. А на передку кучер у червонім картузі — міліціонер — одкинувся назад,— на віжках коні несуть. У бричці розвалився начміліції Сахновський із району. Юрба колихнулась і од-линула з вулиці до огради. Як вихор, пролетів повз школу. З шумом знялись галки на тополях круг церкви. А десь у вулиці вже баритон — “ге-еп!”, і горобці з тинів, і малеча з дороги, як горобці, під тини розлітаються.
— Ну, тепер жди їх!
— Розходься, братці!
Натовп колихнувся і ще зашумів дужче. Сходили з ґанку сюди до воріт. Уже були розходитись почали, як нагло гурт, що з вулиці виткнувся,— махають руками на них і ходу прискорили. Що там таке? Вертались до школи, і той гурт підійшов.
— Куди ви розходитесь? Он ідуть!
— А начальник міліції хіба не до нього поїхав?
— До нього. На воротях стрілись, устав

читати