Завантажити

із брички, а й у двір не зайшов. Прямо сюди йдуть усі. Видно, щось важне.
— То неспроста, як і в двір не зайшов. Угадували: може, кого арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки: і в двір не зайшов. Якось притихли всі і мовчки, хмурні й тривожні, валили в школу, гупали чобітьми на ґанку, до гурту: “Ідуть!”
В класі за столом секретар сільради сидів і щось відмічав у продподаткових списках. Оточили селяни його. І на партах сиділи. Од вікна ген на партах — юрба ціла. Проти вікна стояв Тихін Кожушний, сидів на лутці Яким, що оце з буряків повернувся. І говорив він, розповідав про роботу на буряках, про життя тамошніх селян, що живуть поблизу цукрового заводу, про заробітки їхні на плантаціях. Дядьки слухали уважно, захоплено. Аж не втерпів Гордій-незаможник, що в нього семеро дітей:
— І трапляється ж людям добро таке — завод! А тут, як обжався, хоч поламай руки, бо не потрібні ж ні на що. Або якби спалив млина, а бог щоб вітрів не посилав,— хоч би за крила вітряки крутили, робота б була. І як ми ген туди далі, років за десять, у світі й житимемо? Народу ж намножиться. І так тієї землі — ось і в нашій громаді — і по три чвертки на душу немає. Шкрябаєш, шкрябаєш її, сердешну, а того хліба з неї — всилу до весни дотягнеш. А тоді що буде? Біда, Давиде! —схилився він до Давида, що сидів з ним поруч на парті, і похитав головою.— От ти книжки всякі читаєш, скажи мені, сину,— що воно буде?
Парубок звів голову, задуманий, і спитав:
— А як ви, дядьку Гордію? На вашу думку? Гордій хвилинку в задумі дивився в чорнильницю
на парті, і весь він мов застиг. Раптом звів обличчя й сказав:
— Я так думаю, сину, що от як не виробить центр нічого нащот переселення — є ж гулящі землі і в Сибіру, і на Херсонщині, і на Кубані,— та як не настроять нових заводів, щоб нашу сільську голоту — як ось ї в мене росте семеро — вони в себе втягли,— плохе життя буде.
— Це вірно, дядьку Гордію. І за розселення, і за заводи. І центр уже виробив: є ж фонд переселенчеський. Тільки що бідні ми, не може держава переселенцеві допомоги дати, а так, на свої ж сили, хто ж зможе далеко куди переїхати? Чи ви, чи я? І заводи старі пускають і нові будують. А вже тоді на базі реконструйованої промисловості можна буде й саме хліборобство піднести, щоб було воно в нас культурним хліборобством, а не таким нещастям, як тепер є.
— А це іменно, що нещастя, а не хліборобство,— хитали селяни головами. А в Півненка син в агротехнікумі вчиться. Перехилив голову в коло Півненко й сказав:
— Треба до агрономів прислухатися.
А Яким:
— Та машини всякі заводити, як-от трактори. На цукровому заводі, там же на буряках більш тракторами роблять.
З-за спини голос:
— Трактори — да! А тоді казарми строїти, а ці хати порозвалювати та комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по наряду, по карточках у гамазеях усе получати,— ще на Якима зиркнув і криво всміхнувся,— а ось тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.
Яким тільки глянув, а й слова не сказав: з таким дурнем як балакати! Сплюнув тільки з презирством. З-за спини ще тоді хтось:
— Ні, щось не їздять уже оратори, не розказують уже про комуну.
— А проте скільки їх є — комун та колективів, скільки їх буде! — сказав Давид.— Тільки ми не про це будемо зараз, а ось про що: ідеш по селу та як глянеш по дворах, на вигін,— скільки тих плиток нароблено — кучугури, тисячі возів гною на них переліплено, та й подумаєш: а що, якби оті тисячі возів та на поле вивіз.
Дядько Гордій узяв його за плече.
— В тім-то й річ, Давиде, що не довезеш на поле, по дорозі розтрусиш: як і в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.
— Десять верстов. За день чи й двічі справишся. Ще хтось за спиною — уже в класі сутінь,— не знати, хто саме:
— Як кому, так геть-то — уся під селом земля.
— Бо не боявся попервах революції, зайняв, та й усе. І що ж, тобі оддам тепер, може? — сказав Яків, Гниди старого син жонатий.
— Пересуньте ганівську землю собі під село, от і вам буде добре.
Давид пильно глянув у сутінь, звідки той голос чути, і одмовив із притиском:
— Землеміри — ті пересунуть.
Гнида знов:
— Авжеж! Який до землемірів. Не дуже лиш!
— А то хіба що?
— Он Тихона спитай що, той тобі розкаже,— і Гнида блиснув у сутінях зубами,— засміявся. Проти вікна на сірому тлі вечора темна незграбна Тихонова постать ледве помітно ворухнулась, і голос глухий, повний ненависті й презирства:
— Ти, Гнидо, зубів не вишкіряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тільки визбираєш!
— Овва!
— Подивишся!
І Яким тоді до Гниди:
— Думаєте, не знаємо, чия то робота?
Від дверей нагло — тш! Стихло в класі, а в двері увалилися й підійшли до стола Матюха, начміліції, старий Гнида. До парт — Огиренко й Губаренко, сіли спереду. І ще в двері валили селяни, проходили в глиб класу, біля порога ставали,— повен уже клас. Щось біля стола, посхилявшись, гомоніли голова з секретарем та начміліції. І Гнида

читати