Завантажити

Влади не визнають?! Данюша:
— Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмірковують собі на здоров'я! Хіба й нам не цікаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мізкують? Та які плани будують? От у чім річ,— до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловіка якого підіслати?
— Та там є підходящий,—сказав Яків, трохи подумавши.
— Хто?— глянув важко Матюха.
— Охтиз.
— Ну, от і сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'ємо,— посадив-таки зятя, підсунув йому чарку і сам узяв, і інші. А як випили, схилився грудьми на стіл і додав стиха, щоб на той край столу, де жінки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нічого. Треба з усіх боків обміркувати, а тоді по-військовому — рраз! — і ваших нєт!
— Да в чом дєло! — п'яний хитнувся Сахновський на канапі. А Яків сказав:
— От Кушніренка б тільки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
— А без нього в нас нікому?
З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:
— Підстеріг де вночі, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звів трохи вбік, на оті руки з мискою. Повернув і собі голову,— а то Зінька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.
— Іди к чорту! Лазиш тут!
— Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на неї, але Зінька одхилилася,— не вдарив. Тільки як-як од розмаху сам не полетів разом зі стільцем.
— Сволоч!
З-за столу схопилася Ліза й підбігла до чоловіка. На наймичку накинулась:
— І вєчно ти, Зінько, розстроїш!
Зінька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потім мовчки пішла. Матюха звелів Лізі в спальні для них столика накрити: там вони будуть собі. Та хай Зінька кислиць витягне. А то тут незручно: може, і серйозні розговори зайдуть.
— І це щоб зараз же!— глянув він на Лізу хмуро. Потім подався тулубом п'яним до столу й довго не міг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха,— піймав-таки врешті, набрав киселю в мисці, а тоді обвів посоловілими очима гостей, що вже заїдали киселем, і жестом розвезеним руки, що в ній була ложка,— “просю покорно!”
Після киселю перші встали з-за столу — заторготіли стільцями — жінки. Вилізли з-за столу чоловіки. Огир, Гнида й крамар старанно до богів хрестилися, а потім — дякували за руку господаря. Молодші закурили. Деякі з жінок вийшли на кухню й напинали хустки великі на плечі. А Никанор Іванович завів грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сіли старі, точили не закінчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомоніли. Крамар ні одного не пропускає. А Огиря саме цікавили ціни теперішні на воли.
— А що, може, обміняти думаєте?
— Та ні, в мене й ці ще не старі,— сказав Огир і помовчав трохи,— другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око і, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
— Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобі Юхима Федоровича і вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гниді все ж ніяково стало. Він винувато якось звів брови й плечі і сказав:
— Як таке ж урем'я тоді було.
— Да, було...
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря під бровами тінь лягла, отже, став поважний одразу і так, немов, власне, ні до кого не звертаючись, мовив задумано:
— Ні, як хазяїн-таки, як розумний чоловік,— хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що,—все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга,— хоч ти йому щороку по парі волів давай з розкуркулення, то так-таки пролетарією й лишиться: або проп'є, або не догляне та здохне в нього.
— А це вірно ви сказали,— хитнув головою Гнида,— бо хіба воно йому болить: він же його не наживав. Та й те ще думає інший: не стане, то знов дадуть.
— Е, ні, товариші, забудь! Тепер уже й влада зрозуміла, що скільки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не наллєш. А нашому кенесе скільки не давай і землі, і насіння, і худоби,— не хліборобив він зроду, наймитував,— ото його й доля. А хлібороби є натуральні, з діда-прадіда хлібороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..— одкинувся крамар на стільці. Огир прислухався до травлення в своєму шлунку й чи слухав, чи ні. Ще говорив крамар:
— Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потім дальше — більше: уже ж і в оренду можна брати в самих незаможних, не тільки у фонді.
Огир одірвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. Сказав зітхнувши:
— Землі держаться, як зубами. Хіба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга підіб'є народ та клопотати стануть.
Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
— А це вже хай вони,— хитнув головою на хату,— молодші хай.
У Гниди тільки брова ліва тріпонулась, а він мов не чув, заговорив знов про воли, про ціни на них на ярмарку.
Заспівала співачка “Чайку”. Молодь сміялась на канапі. Данюша так смішно розповідав єврейські анекдоти. Аж і в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась,

читати