Завантажити

пильно на дівчину:
— Ти хіба чула що?
— Ні, я по них бачу. І чула-таки — когось підслідити, каже Матюха, а я саме зайшла й почула. Так хотів ударити.
Вона змовкла й думала щось. Потім схилилась головою й тихо хитала, немов нечутне, без голосу, без слів тужила над ким, а чи їй до безкраю боліла голова.
Підійшла Христя і щось була весело сказала. Та побачила задумані обличчя,— притихла й прихилилась до подруги головою.
Пізно вже. Спали всі в хаті. На полу тихо час од часу стогнав хтось та белькотів у гарячці. Давид кинув перо й одхилився од аркуша — дописав саме. А тоді простяг руки на столі й важко впав на них головою. Проспівали треті півні.
XII
На ранок зірвався вітер, і небо заволокло сірими розпатланими хмарами. Мов сива брудна вовна пливла вгорі по воді, низько над хатами. Ось-ось, здавалося, за високі тополі біля церкви зачепиться й розклочиться або ж повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осінню: листя пожовкле, як із кульбаби пух, вітер рвав і кружляв ним по голих городах. Кружляло гайвороння з криком. На вигоні швидко махали крилами вітряки. І біля купок плиток, на вигоні ж, спішно порались молодиці,— на возиках увозили їх у двори й ховали в повітки. Дощ буде.
Давид зразу ж зранку зібрався був іти в Щербанівку, та, як глянув на годину, згадав, що в них іще ж не довіяно. Облишив іти. Треба довівати, бо як задощиться!
На току, біля хати, з повітчини викотили віялку на простелені кодрі. Зерно, раз уже провіяне з полови, в комірчині лежало ворохом. Звідти старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив віялку. Гуркотіла, стара, розбита, на з'їдених трибках, аж їй току мало. Рвав вітер, осипав половою, порошив очі. Батько як висипле коробку на кіш, стає тоді навколішки на кодрі в зерно й рукою обережно одгортае з-під віялки. А думав-вираховував, скільки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла, докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав і Давид.
Надвечір пустилася мряка.
...І мрячило вранці другого дня, коли Давид, підвівшися з ліжка, виглянув у вікно. Біля порога вистругане під тік подвір'я блищало, як масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далі — город і вітряки за городом були як у тумані. Знадвору ввійшла Христя з топливом. Солома мокра була од дощу. І сказала мати від печі, глянувши на сина біля вікна:
— Як же ти, сину, підеш в отаку годину. Це ж не близько.
— Треба йти.
Він одягся. Надів потім шинель зверху й туго, по-військовому, підперезався поясом, будьонівку — бо картуза не було. Мати казала підождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому хлібі побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: він одрізав собі окраєць і упхнув у кишеню. Потім з книжок вийняв якісь папери, згорнув їх і обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов із хати.
Мряка. У березі важко чмихав паровий млин. За городом, на ріллях, чути — гайвороння кричало. Пахло степом, ріллею, кізяковим димом: саме по хатах топилося. По вулиці йшли школярі з сірими полотняними торбинками через плече. Як зустрічалися, зминали, і, спинившися, задирали голови у великих, аж на вуха, шапках, і мовчки ще довго вслід дивилися. Потім гукав якийсь десь далеко, вже за півгін іззаду: “Здрастуйте!”
Як вийшов за село Давид, гудів тільки дріт на телефонних стовпах. Ліворуч, за річкою, темною смугою плямів ліс крізь мряку. Просто — степ, затуманена даль, розкидані хутори. І над всім — мряка й тоскне одноманітне гудіння по стовпах. Думав Давид про широчезні неоглядні простори степові, про тисячі Обухівок, глухих і темних, на далеких глухих гонах.
Пронеслась над ними революція, як вихор, у плуг тисячолемішний упряжений, перевернула цілину. І от: із чорної, плодючої землі густо та зелено — сходи. А в глуші де-не-де, потім, як полоснули бур'яни...
Думав про Матюху з його компанією, про позавчорашній сход, про збори в себе в хаті, отоді, увечері. “Брешеш, Матюхо! Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур'яни, він убродить у хліб тоді й вириває їх із корінням. А потім оберемками виносить на межу”.
Ступав широко й думав ще за Обухівку.
До шелюгів дорога була добра, піщана. І шелюгами. А потім пішли чорнозем та солонці. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, і волочив їх, як пудові. На його щастя, зразу ж за Михайлівськими хуторами нагнав якийсь чоловік рябою кобилою у возі. Давид попросив підвезти його, той узяв — теж їхав у район. Так що через дві години яких уже під'їздили до Щербанівки.
Зразу ж од степу, звідки під'їздили Давид із михайлівським чоловіком, вигін — ярмарковище — широко розлігся. Цілий табун вітряків прилетів звідкілясь і спустився отут. Далі стояли гамазеї, крамниці й рундуки базарні. Базар уже розходився. За гамазеями, ліворуч,— маєток колишнього інженера Погорілова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з батьком на ярмарок, за парканом високим він здавався якоюсь казкою: висока водокачка, будинки з терасами... У шпарочку паркана видно тоді було: в

читати