Завантажити

на товариша. Давид поклав човника.
— Нічого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихін головою. Так я, мовляв, і знав, і похнюпився. Давид бадьоренько:
— Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,— і він розповідав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомі... Вже й дома Давид думав-думав про того Миронова. Головне, що наче на вигляд і нічого чоловік, не викликає жодних сумнівів, ну, а на балачку, біс його знає: таке верзе та все око мружить підозріло. Де був під революцію — питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед тим начміліції сидів у нього, може, нашпигував. Тихін погодився: могло й це бути. Може, політику яку задумали. Ех, і трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. А ще ж і народ у них в Обухівці. Вже чув, балакають: “Знов пишуть на землеустрій, знов фунти збиратимуть. Одні піджились, а це ще Давидові на коня треба”.
Давидові кров прилила до обличчя.
— І хай би це куркулі крякали. А то ж самі незаможники деякі. З несвідомих.
Він витяг з-за пазухи аркуш, згорнений учетверо, і подав Давидові. Це тих, що списували в земельні громади: на виселок уже двадцять три душі записалося, у колектив теж на виселок в економію сім душ, більше сибіряки. Приходив ще Клим-сибіряк, що в хуторі в коваля живе, хотів дуже Давида бачити, аж до вечора сидів. Якась, мовляв, справа є, і теж згоден у колектив, і коваль, Зінь-чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять землевпорядження, хіба яких дворів з півсотні, що напроти йдуть. Давид радий.
— Бач, а ми голови похнюпили. На цю неділю обов'язково треба буде... да, на цю неділю ж ярмарок — пороз'їздяться. На он ту неділю або й серед тижня — сход. З району покличемо, щоб наші воротії не зірвали. Та вже тоді приговора самі пропихатимемо, назирці йтимемо за ним, щоб знов не провалився крізь землю.
Тихін сидів, похнюпившись, потім підвів голову, а очі ще на долівці, немов такі важкі, що ніяк не підніме. Кашляв довго, далі зітхнув і глянув на товариша.
— Трудно, Давиде! — потім пошепки: — І бачу я так, що без крові не обійдеться. В кооперативі вчора дядьки були завелися. Гнидині сини обидва як хмара, а нічого — мовчать; тож хитрі. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати. Цілий день учора з Тягнирядном по слободі тинялися. Напився в Гниди. А в кооперативі як завівся з нашими: “Я, каже, допру не боюсь. За банду дали п'ять, а одсидів тільки два — та й на волі. Ще два посидю. А землею своєю не один живіт наб'ю, як колись продко-місарам за розверстку зерном набивали”.
Гуркотіли в тиші прядки. Христя тихенько, без слів, співала над гребенем. Давид поклав на плече Тихонові руку й сказав зворушено, а твердо:
— Да, трудно, Тихоне. Я думав і вчора, як ішов із Щербанівки отам, шелюгами... Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне, аби тільки недарма, аби зробили своє,— люди житимуть.
Тихін мовчав. Потім підвівся, худий і незграбний, як дихав у тиші, хрипіло в грудях, і сказав лише: “Воно то так...” Потім нагадав Давидові, що сьогодні ж у нього зберуться. Щоб і Давид же прийшов. Тепер увечері по хатах біля припічка на соломі цілі мітинги.
Із тим пішов Тихін.
Як зсутеніло, що ткати не видно вже, Давид виліз із-за верстата і, взявши на полиці зошит, сів до вікна близько й почав щось у ньому писати: якісь цифри, вираховував щось. Прядки обидві стихли, й мати вже сіяла борошно на лаві на галушки, а Христя поросяті готувала.
Прийшов із школи Петрик, і за ним Зінька зайшла в хату. Петрик повісив торбинку на ключці й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидові, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олівцем легенько з усміхом по лобі. Хлопцеві обличчя так і розпливлось в усмішці: як хрупнув — значить, можна до нього. Підійшла й Зінька і сіла на лаві поруч.
— Чи в тебе вже й так синець ось під оком,— помітив Давид підбите око в братухи.— Де це ти нагуляв собі?
Мати:
— Хіба вони вчитися в школу ходять? Ні уроків же їм тепер ніяких не задають. Гарцюють та синці один одному набивають.
— А, ви розумієте! Це урок малювання в нас був.
— Ах ти, шибенику,— мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всміхнутись,— так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розуміє нічого! А ви молоді та розумні! Що ж тобі — хтось синьою фарбою око підмалював?
Докійка сміється. Петрик тільки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут... Почав розповідати.
То, значить, так було: малює він, коли підходить Ганна Іванівна, у зошит дивиться. Підійшла до нього: “Що це ти малюєш?” А він їй: “Коліктив”.— “Який коліктив?” І прискіпалась до нього: “Де бачив таке?” — “Ніде, кажу, не бачив, а ми організовуємо, ми — селяни. Тут і стовпилися школярі. А в мене двір, будівлі всякі намальовані, а за двором орють трактором”.
Валька лавочників: “Не пройдьот номер, земля закріпльона”. А далі палець устромив у

читати