Завантажити

дворі машини всякі, сад, підстрижені дерева й іще якісь дивні — униз віттям росли. Тепер паркана зовсім не було. На великому, порослому бур'яном подвір'ї стояла мовчазна водокачка, розбиті будівлі, купи цегли з бур'яну. Тільки під садом стояв одремонтований флігель та стайні. Біля купи гною з вилами порався в червоному кашкеті міліціонер.
Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав:
— Оце міліція тут міститься. Ото під садом льох, сидів і я в тім підвалі. Не дай бог нікому! То арештантська є таки, а то й у льох саджають.
Давид поцікавився, за що ж його посадили були.
— Та от сказати так,— почав дядько,— живемо ж ми на хуторі. Ну, а життя наше звісно яке. Прийшли й до мене вночі під вікно: “Хазяїн, одчини”. Потім стали у вікно лізти. А в мене ружжо було, я й вистрелив. Одігнав-таки. Як же прилетіла на ранок міліція шукати ружжа. Я вже й оддав їм; все одно заарештували. Троє суток держали, аж поки штраф не заплатив. Тпру!
Приїхали.
Біля ґанку стояли підводи, на ґанку багато селян. Було рівно одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярію й глянув на годинник. У канцелярії за столами сиділи й шкрябали перами писарі, навіть на машинці стукотіла одна машиністка — білява тендітна панночка. Біля дверей товпились селяни, й пахло чорноземом і од сіряків — вівцями під дощ. Кричали плакати з стін: “Купуйте селянську позику!”, “Підвищуй урожай!” Кликав наймит у спілку “Всеробземліс”. Два кремезних чоловіки, робітник та селянин, тисли руки один одному й гукали: “Хай живе змичка міста з селом!” Якось одразу де й поділося в Давида чуття самотності й пригнічений настрій. Знов одчув у собі таку певність і радість, мов то живі люди, живі заводи, фабрики димлять, бринять не на плакаті, а в повітрі ескадрильї літаків. Життя буйне — відродження країни.
Скинув будьонівку, трошки патлатий і з веселими очима. Пройшов до кабінету голови. Сам секретар був, а голова виїхав десь на село і повернеться, може, надвечір, а може, аж завтра. От жаль!
— А що ви хотіли? — спитав секретар.
Та з землею в них ніяк не влаштуються в Обухівці. З весни ще подавали приговор про проведення землеустрою, і от не чути нічого, і приговор той десь загубився. То думають ізнов оце. Зараз у них провадиться організація земельних громад. І думають сход оце скликати, то хотів побалакати: треба, щоб хтось із району прибув, бо в них же, в Обухівці, “диктатура” Матюшина,— він може і пику побити, і сход розігнати.
Секретар нічого певного не сказав. Подивився пильно на парубка — мовляв, якби ж це був голова.
— Да, жаль, що голови немає.
Зайшов потім у партком. Там же це, з коридора просто двері. Але саме сидів з Мироновим (це секретар парткому) начальник міліції. І, як зайшов Давид, Миронов одмахнувся рукою — зараз занятий. Давид вийшов у коридор і сів на лутці, піджидаючи. Хвилин через кілька вийшов із кімнати начміліції з забинтованою шиєю. На Давида тільки зиркнув скоса гостро й пройшов, побрязкуючи шпорами. Давид тоді зайшов у партком.
— Ну, що скажете, товаришу? — коли той сів перед столом, спитав Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
Давид витяг із-за обшлага якісь папери, партквиток, поклав на столі перед секретарем. От спершу зареєструватися. Бо тоді якось приходив, а в парткомі нікого не було. А скаже от що: свавілля та безладдя страшенне в них на селі. Він сам з Обухівки. Миронов це знає. Розгорнув квитка Давидового, дивився туди, а скоса, спідлоба, поглядав на парубка. Згадав, що йому говорив Сахновський, як приходив оце, і подумав: “Да, пожалуй, ще б тільки жупан та шлик чорний...” Спитав, пильно припавши очима:
— В партії з якого року?
— З двадцять першого.
— Де вступили до партії?
— В Червоній Армії в Ташкенті.
Миронов мгукнув і довго не зводив очей з Давидового обличчя, потім спитав: що ж там у них, в Обухівці, за свавілля та безладдя? (І “свавілля”, і “безладдя” — підкреслено в нього). Давидові одразу, від самої інтонації його голосу, стало якось не по собі, і він уже відчув, що не скаже, як думав: щиро, по-товариському. Він похмурився і став розповідати про сход, про Матюшину політику й мордобій, про історію з наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скінчив Давид, затягся цигаркою й спитав ні з того ні з сього:
— Ви от що, товаришу, краще скажіть: у дев'ятнадцятому році, до Червоної Армії, де ви були?
— До приходу денікінців — дома, а потім — в лісі, у партизанському загоні.
Ще мгукнув Миронов і мовчав. Довга пауза. Чути було — в коридорі гомін та рипіли двері на блоці.
Миронов перший озвався:
— Це все, що ви мали до мене? — і, одклавши квиток, взяв олівець і схилився над паперами.
Давид спалахнув.
— Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам іще мало: на сході, перед цілою громадою, чоловікові за те, що голосував проти голови сільради, партієць б'є в кров обличчя — мало? Хватає й намагається зґвалтувати дівчину начальник міліції, добре, що вирвалась,— і це

читати