Завантажити

“Селянське життя”. Це були коротенькі дописи сількорівські.
Поруч Давида сидів дядько Гордій, теж заглянув у газету, потім прихилився ближче.
— О, що воно намальовано? Звідкись ноги стирчать. Хто сидів ближче, теж підсунувся, і від припічка встав хтось.
— А читай.
Давид прочитав: то десь у селі Демидівці, їхньої ж округи, голова сільради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночі додому, звалився в рів проти сільради та там і заснув. Аж коли-то селяни помітили пропащого голову та витягли з рову. На малюнку — ще тільки збирались витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лізла до голови цілуватись, а селяни оторопілі стояли, розвівши безпорадно руками. З дядьків хто всміхнувся усмішкою непевною. Один тільки Яким засміявся гучно. А дядько Гордій сказав, поважний і нахмурений:
— Це ж над нами сміються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано — шапки поскидали, потилиці чухають. Голова — то тільки причіпка, де ж той голова? Самі чоботи стирчать. Ще й чоботи “бульдо”, не як у тих он — пальці повилазили.
Давид засміявся.
— Як це тільки чоботи? А от же: “В селі Демидівці голова Кіндрат Нестеренко”. Це ми не знаємо його, а не бійтесь — демидівці й по чоботях пізнають.
— Та то вигадане й село, і прізвище. Що б же — влада та допустила про себе отаке писати? — хтось недовірливий зауважив, а Давид тоді сказав:
— А чоловік, як у нього на тілі болячки чи короста, хіба він вилікується, як у кожусі й спати лягатиме? Ні! Треба скинути й сорочку,— хай болячки всі на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може, проколоти та видавити. Так і республіка наша. Не з піни морської вона народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах, недоїдаючи, не скидаючи по місяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми коростяві та в болячках? Є й самогон у нас, є й біля влади бандити, а дехто з них і в партію проліз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з квачиком та з йодом. Це зараз, і робить і влада, і партія. А не сміються з селян, як ви кажете, дядьку Гордію.
Дядько Гордій непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а потім схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис про кооперацію в якомусь селі. Дядько Гордій мало що й чув у задумі. І як скінчив Давид, підвів голову і сказав стиха:
— Так може б... ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
— Не хватить газети, як нашого голови та всі діла списати.
Тихін сказав:
— Хватить! А оце, поки в зборі та гуртом, і написати. Доки ж його отак терпіти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах є. А ні — тоді в самий центр бомагу будемо писати!
— А звісно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
— У людей власть, а в нас жити не можна! Зашуміли всі в хаті. Підводили голови й біля припічка, хмурні, з глибокими зморшками. Ще з-під брів у декого забито дивилися очі. Але щодалі будились десь там під гнітом Матюшиного кулака: придушений гнів, роз'ятрені образи й бідняцькі надії, зім'яті одним хриплим Матюшиним“ніззя!”
Першим по паузі Хоменко підвівся з лави — старий, з розпухлим од Матюшиного кулака обличчям — і сказав розпачливо:
—Ну, от ви ж бачили, люди добрі! Як можна жити?! Бив Денікін, так то ж буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як запродався куркулям, так бідний люд за собак тепер вважає!
—. Іменне! Як що — зараз за наган!
— Пиши, Давиде!
—- А млин паровий наш же, незаможницький, компанією в оренду собі взяв підложно, а тепер і дере з бідного по три шкури за помол!
— Землеустрій навмисне затримує, щоб куркулям споловини землю здавали!
— Пиши, Давиде!
Дядько Гордій ще підвівся.
— А я й те скажу... От у нас стали коні водити. Хіба чужі, думаєте? Бач, за Кушніренка хлопочуть! Не іначе, як одної...—він обірвав і мовчки, здивований, дивився на двері. І всі глянули. На порозі стояла простоволоса, в сорочці з розірваним коміром. Під німими поглядами чоловіків, немов од холоду, звела плечі й тихо сказала:
“Здрастуйте”. Обвела очима хату. На полу Христю пізнала,— брови ворухнулись злегенька в дівчини, немов зраділа. І вона тихо пройшла через хату до полу.
Чоловіки мовчали. Щось не давало їм просто відвести очі й заговорити далі про своє. Дівчина стала поруч Христі, в тіні від верстата, з широко одкритими й нерухомими очима. Нарешті вже Мотузка старий спитав:
— Чи тебе, дитино, не били?
Зінька стомлено похитала головою — ні.
— А чого ж це в тебе кров?—спитала Христя аж злякано. Зінька мовчки витерла губи. Чоловіки підійшли ближче, і хтось біля стола підніс лампу: світло через верстат упало дівчині на бліде обличчя, на розірвану сорочку.
— Да, кров! —сказав ще хтось.
Тоді ж раптом Зінька закрила руками обличчя й німо забилась у риданні.
Всі в хаті сполошилися й не знали, що подумати. Тільки тішила Христя, обнявши за плечі подругу. З-за стола встав Давид і, підійшовши до дівчини, спершу мовчки

читати